Иван Багряный - Тигролови

У повітрі десь почало дзижчати, що далі, то більше. Назустріч полетіли комахи, подібні до ґедзя, тільки сизі. Григорій оглянувся – над кіньми вони, комахи тії, вились уже, як бджоли, і то звідти чути таке гудіння. Наталка ламала клечання і обвішувала ним коні.

– Паут пішов, – сказав Грицько з досадою. – Oт іще зараза, скажи ти! Не дає животині ходу вдень. Це лихо. Це чума. І для всієї тварі в лісі. А до зупинки ще ж далеко, до джерела.

Починається війна. Хлопці зупинились і почекали на коні.

Коні шалено хвиськали хвостами, били ногами, пирськали, мотали головами. Собаки ляпотіли вухами, люто клацали зубами. А паут вився хмарами, так, ніби хтось рій випустив з вулика і він хоче отут сісти. Комахи хоробро нападали на коней та собак, з льоту падали на них і впивалися в шкіру, – вмить налипали купами… А людей не чіпали.

– Тобі – буланий, мені – чорний! – скомандував Грицько.

І вони йшли й воювали з паутом. Бігали навколо коней… Де вдарить рукою, там пляма крові відразу з розчавлених кровосмоків. Тут вдарить, там уже інша, ще більша купа насідала… Дійсно, як кара Божа! І таке стерво – не встигло сісти, жигнуло – і вже нажлуктилось. Не допомагає ні клечання, ніщо. Більше б’єш – більше з’являється.

– Тпрру-у! – скомандував дід. – Не буде діла! А шукай, дочко, дьоготь!

Знайшли дьоготь і понамазували коням найуразливіші місця. Коні не стояли, танцювали, відбороняючись від комах. Дід бурчав:

– Ти лихо… Ще ж і далеко, а треба б дійти, бо з’їдять.

Буланого Наталка розмалювала так, що з буланого став він муругий, як зебра.

Рушили. Оскаженілі паути вились роєм і, роздрочені дьогтем, вже нападали й на людей. А коням лізли в очі, в ніздрі, у вуха, сідали на губи, миттю сідали на язик, коли десь губа відслонялась… Де тільки не було дьогтю, туди й лізли, зосереджуючи тепер напади величезних армій на невеликих площинах. Фронт, бач, скоротився.

Собакам було легше, бо були вони в добрих кожухах, але допікали паути й їм.

– І ти скажи! – сердився Грицько. – Оце сьогодні лютують сизі. Тоді щезають – з’являються жовті… А потім знову сизі – та дрібні, та злючі. Чи й у вас є там? Нема? Щасливий народ там. А тут їздити вдень не можна. А тварина дика скільки бідолашна терпить! Оце зараз ізюбр десь сидить у воді, тільки морду видно та вуха стирчать. Сховався від паута. І що він робить, той паут! Особливо козулям. Буває, в марті вб’єш цапа, облупиш, а там попід шкірою хробаки ворушаться. У живої тварини – і хробаки, га! А він ото з літа жигне та й покладе під шкіру яєчка, а з них за зиму налупиться ота погань і живе там до весни. А в марті вже ворушиться, над нею ж на шкірі утворюються моргулі. Потім хробак проточить дірку в моргулі та й випадає і стає оцим чортовим паутом. Шкіра ж така ні к бісу не годиться – вся в дірках, мов решето.

І періщив з усієї сили долонею по паутах. Всі так. Руки у всіх були закривавлені, ніби в різників.

Незабаром стежка пішла вниз. Пішла вглибину. По якімсь часі вся валка спустилась на дно глибокого розпадк у. Там панувала півтемрява і прохолода. На самім дні дзюрчав по камінні струмочок.

Вода булькотіла, поспішала, щось розповідаючи на ходу камінцям та корінню. Паутів стало менше, зовсім мало. Але ще були. Тільки ж це щастя, порівнюючи до того пекла, що лишилося позаду. Було тихо і спокійно. Тут стали на перепочинок до моменту, коли можна буде їхати, коли паутині банди втихомиряться. Хлопці розв’ючили коні, поставили їх в найбільшу гущавину, а самі полягали горічерева на каменях.

Старий взявся майструвати сішки. А Наталка умилась, взяла вінчестер і пішла по розпадку.

– Ведмеді полохати? – посміхнувся Грицько, лежачи хрестом. – Стривай-но! Ходім, Грицьку, й ми по рябки!

Хлопці швиденько забрали рушниці і догнали Наталку. Григорій взяв дубельтівку. В розпадку було мокро і півтемно, мов на смерканні. Сюди не добивається сонечко.

Величезні кам’яні брили, пін, вітролом – все позаростало сивим мохом.

Трохи йшли гуртом – нема діла. Тоді розійшлись, – ану хто швидше здобуде на юшку, хто мисливець, а хто ні? Григорій пішов праворуч. Виліз на становик і спустився на другий бік, увесь час пильно приглядаючись до прикмет – примічаючи, куди йде, щоб не заблудити…

Вгорі закихкотіла вивірка. Григорій задрав голову і довго дивився з цікавістю на вершечок кедрини, намагаючись углядіти ту веселу звіринку. Обмацав очима кожну гілочку, кожен сучок, кожну торішню бирку. Нема. Шелеснуло десь, зашкряботіло, але вивірки нема, так причаїлась. А як опустив очі, глянув навколо – і не зміг уже зорієнтуватися, звідки прийшов і куди йому йти. Почав шукати по кишенях папірця – почепити на гілочці, щоб була мітка. Але в цей час гримнув постріл (за лунами не розібрав, з якого боку), і щось хуркнуло крилами, майнуло і сіло на суху осику. Пара рябків! Один витяг чубату голівку і завмер, а другий пішов-пішов по гілці, дослухаючись. Григорій підвів помалу дубельтівку і вистрілив двічі поспіль. Один рябок упав униз і затріпотів у гущині, а другий наче теж вбитий, бо пішов навскіс боком-боком, на крило, либонь. Упав. Григорій, примітивши місце, де впав другий, – рудолисте, пишне якесь дерево, – зайшов у гущавину, підібрав першого, що ще бився в бур’яні, розсипаючи дрібне сіре пір’ячко, і був подібний до степової куріпки. Потім, відшукавши очима рудолисте дерево і наставившись на нього зором, пішов, переступаючи через кущі та колоди. Дійшов – нема. Крутився, приглядався – нема. Знов десь пролунав постріл. Але луна торохтіла з усіх боків, і годі було добрати, де саме стріляно… Довго крутився, шукаючи, але марно. Нарешті помітив пір’їну на гілках. Обдивився на тім місці пильно – рябок сидів у гущавині, припавши до землі. Піймав…