Иван Багряный - Тигролови

Сутінки спускалися швидко, ніби змагаючись із старим Сірком, щоб не дати йому завидна дійти до зручного місця для ночівлі, не дати йому до темряви пройти становик і спуститися в якийсь розпадок, де б тік, такий бажаний для змучених мандрівників, благословенний струмочок чи ключ.

До ближчого такого розпадку було яких кілометрів з десять. Сірко квапився, розвиваючи темп.

Але їм не судилося дістатися до такого благословенного комфорту.

На найбільшому розгоні Сіркова група нагло зупинилась. Сталась подія, що все перерішила по-своєму.

Назустріч, зайнявши стежку, таким же темпом рухалась інша група, теж далебі поспішаючи пройти становик заким не споночіло і дійти на ніч до мешканевого комфорту у вигляді розпадку з дзвінким струмочком кришталевої води, отої казкової цілющої вологи, такої чудодійної і привабливої для змучених людей і тварин.

І ось, на самісінькій середині становика, на найвищій його точці, вони зустрілися…

То була надзвичайна подія. Такі події в цім безмежнім зеленім океані, в цій лісовій безлюдній пустелі трапляються не часто. Але трапляються.

Попереду теж ішов дід з костуром і з берданою за плечима. А за ним черідка тяжко нав’ючених коней, кілька людей і кілька собак. На однім коні – молодиця з немовлям, сидячи по-жіночому упоперек сідла, на в’юках, і тримаючи немовля на грудях.

Межи кіньми, обхвиськуючи то одного, то другого гілкою, – босонога ставна дівчина, з обличчям, розмальованим висохлими патьоками поту так, що й не розбереш – чорнява вона чи білява.

Позаду – цибатий, чорновусий, ще молодий чолов’яга з почепленою навскоси грудей гвинтівкою…

Зустріч була для тих і для тих великою несподіванкою. На повному темпі обидві групи зупинилися…

Перші привіталися і залементували собаки. А потім люди.

– Тпр-р-ру! – зарепетував Гриць, одурівши від здивування і радості. Впізнав знайомих. « Мороз и!!. Їй-бо, Морози!..» – А бий тебе коза хвостом, як каже наш тато! Куди це ти, кирпата, так спотикаєшся прудко? Агов!..

– А-а-а!.. До тебе, до тебе ж!.. Здоров – ха-ха-ха! – жених! А де це ти так розігнався?! Чи не свататись?…

Вигуки. Сміх. Вибухи здивування і радості.

– Морози!..

– Сірки!..

Морози зустрілися з Сірками. Гора з горю не сходиться… А два роди – два древніх і славних роди навіть в такім океані, в таких безмежних нетрищах не змогли розминутися.

Григорій з величезним інтересом спостерігав сцену, таку несподівану і таку незвичайну. Морози зустрілися з Сірками! І де?!.

Та, далебі, в цих загадкових і фантастичних нетрищах можна сподіватися і таких речей, а то ще й несподіваніших.

– Це Морози, – пояснив хапливо, в двох словах Гриць помежи скалозубством до бистроокої, замурзаної і гостроязикої дівчини. – Живуть на Голих Горах, у дідька на запічку. Дід – батьків кум, а мій і Наталчин хрещений батько. А ото – зять, зять-приймак… А ото – Ганна Морозівна, заміжня вже… А ото – Марійка, ба яка гостра, як швайка… І вже ми з рік не бачились, як на весіллі у Ганни гуляли, та й досі…

– Агов, Марійко! Десь ти носом землю рила, що така замурзана?…

– Та на тебе ж глядячи!..

Діди, знявши шапки, урочисто чоломкались за тайожним, та й за козацьким звичаєм.

А їх випереджаючи, туди ж жінки, озвучуючи вечір дзвінкими поцілунками.

– От-такої!!. – це Гриць розпучливо. – Куди ти преш, Марійко, куди ти преш, цілуватись, кирпата?!. Я ж ось!..

– Тю-тю-у… Ото ти такий?… Ха-ха-ха!.. З отакими-о губами?!. Іди, там он моя кобила, ха-ха-ха!..

Босонога, розмальована потом дівчина, що виявилась веселою русявкою та ще й Марійкою Морозівною, стрекотала, як сорока, закрутивши Наталкою. А очима – до хлопців. Надто витріщилась на того Григорія і зашепотіла щось до Наталки, аж-но та її бринькнула по губах.

– Та поцілуйся, поцілуйся вже з ним, Марійко! – вмовля молодиця з немовлям, що її дівчата взялися зсаджувати з коня. Молода й вродлива, вона була сама ще як дівчина, спритна до жартів, до молодечого скалозубства. – Пожалій вже його, а то його завидки беруть, глянь-но на нього…

– Хай він сказиться. Ще покусає. Ба як ірже! Огиряка…

– Та то він так. Хвабриться. А сам ще зелений і нічого не тямить, і цілуватись, мабуть, не вміє. Ажи?… Іди, дитино, я тебе навчу… – і зайшлася реготом зі спантеличеного Гриця. – А ось з цим, – повела бровою до Григорія, – з цим би і я поцілувалася… Це твій жених, Наталко, чи що? Ну й ну! Доп’яла, дівко… – і ворушить бровою до Григорія, сміється загонисто.