Иван Багряный - Тигролови

Було пізно, та сон не брав нікого. Діди і цибатий зять сиділи коло вогню, зрідка перекидуючись словом. Спрага і втома і їм теж відбила охоту до розмови. Та вже, далебі, і не спрага володіла думками кожного…

Молодиця тривожно позирала на всіх, але мовчала. Ачей вже перейшло за північ. Втому заступила тривога.

Старий Мороз сердито сплюнув. Мало що трапляється в таких нетрищах та такої глупої ночі!.. «Подуріли, прости, Господи!.. Ну й народ пішов!»

А старий Сірко сидів собі, без кінця попихкуючи люлькою, і дивився на вогонь байдуже. Лише глянув на Мороза та:

– Еге ж!..

– А що то за один? – не переміг-таки цікавості зять, спитав нарешті, ніби ненароком, лежачи на череві та позираючи з-під насуплених брів на полум’я: – Що то за чудак?… Видать, не тайожний.

– А не тайожний, – згодився Сірко, постукуючи люлькою об поліняку та натоптуючи її помалу знов.

– А хто він?… Чи не зять? А мабуть, що так!..

Десь за вогненним колом тихенько, але злісно пхикнуло. То Наталка, розсердившись, либонь.

– Ні, – пихнув Сірко, – не зять…

– Видать, нетутешній? – байдуже допитувався цибатий.

– А нетутешній… – так само байдуже згоджувався дід.

– А хто ж він?…

Дід подивився на цибатого співбесідника, не повертаючи голови, і так само на старого Мороза, – подивився насмішкувато, помовчав, а тоді серйозно так, безапеляційно:

– Кревняк один… З центр у…

– І партєльний, може? Тож, видать…

Сірко помовчав. Подовбав пальцем у люльці та:

– Ні… Бери вище! – подумав хвильку… І додав гордо і трохи заголосно, з притиском:

– Інженер, о!

– Овва!..

Зайшла пауза. Цибатий відчепився, збитий з пантелику чутим не раз уже, але завжди незрозумілим до кінця, грізним словом. Те чуже і таємниче, як чаклунське замовляння, грізне своєю таємничістю слово всіх приголомшило.

А Сірко курив собі і навіть бровою не зморгнув. Не зморгнув навіть тоді, як спіймав на собі блиск здивованих і воднораз докірливо витріщених доччиних очей звідти, з-за світляного кола. А дівчина закусила репнуту губу і, зітхнувши шумно, одвернулась лицем до дуба, притислась зручно щокою до сідла. Спить. Не спить. Лежить нерухомо.

Заливай враз нашорошився, підняв голову… Щось зашаруділо в темряві. Ближче. Пес наструнчив вуха і загарчав. А потім спокійно поклав голову на місце. Інші пси, що були схопились на ноги, взяли з нього приклад, лише наставились на стежку…

З темряви виринув Григорій і підійшов до вогню з гроном боклажок. Боклажки були мокрі, – вода з них капала, блискаючи проти вогню. Чуб у Григорія був теж мокрий, а обличчя спокійне.

Коли б він бачив, як подивилась на нього з темряви пара блискучих очей, його дужу постать уздрівши. Старий Сірко позіхнув, ворухнув бровами:

– Купив, кажеш? Добре. – І спокійно та голосно:

– От бач. Твоя правда, Ганно!

Всі посхоплювались зачудовані. Так нібито закапотіла з боклажок не звичайна вода, а ота казкова, цілюща, жива вода, що воскрешає мертвих.

Наталка підвелась із свого сідла: Григорій подав їй одну боклажку з водою. Другу подав Ганні… Дівчина припала спраглими устами до бадьорливої вологи, а очима – до Григорія, і хтозна, чим до чого дужче… Навіть забула на цей раз гордо пхикнути.

– А де ж Грицько?

– А я думав, що він тут уже. Та ми ж разом ішли і туди, і назад. А потім засперечались. Він каже: лівіш, а я – правіш. Він уперся, і я уперся, і вирішили, хай нас Бог розсудить, хто правий, хто як хоче, так хай і йде. І Нерпа ж із ним… Отакої!..

Григорій знову чіпляє на шию гвинтівку, що був уже зняв, і наміряється йти шукати.

Аж тут назустріч із темряви Нерпа. За нею – Грицько. В руках лише дві великі пляшки, а сам іде – регочеться. Почепив зброю на сук, сів на землю та аж за живіт береться.

– Та чого ти іржеш?!. А де ж пляшки? – це Марійка.

Грицько махнув рукою в ліс:

– Піди позбираєш. Ха-ха-ха! Ну… Ну, знаєте, такого ідола ще, мабуть, і не бачили, як оцей наш Григорій… Пішли. Темно, як у пеклі. Сюди поткнешся – лобом у дерево, туди – ребрами в пень. А ногами ніяк не виплутаєшся. Ну, думаю, хай трішки пройде, а там прохолоне – та й назад. А він преться десь попереду, все вниз, як ведмідь, тільки гілля тріщить. Нерпа боїться іти вперед, треться біля ніг, а він ломить… Коли це чую – шарах! Брязь-брязь, брязь! – Полетів через колоду. А я дряпаюсь позаду – ноги потрапляють у розсипи, в щілини, – як гавкнеш несподівано вниз – аж кості тріщать, зуби клацають. Тупцюємось. А все вперед помалу. Я його не бачу, і він мене ні. Злість мене бере. Ну, думаю, ще трохи та й буде він проситися. Де там!