Иван Багряный - Тигролови

Вечеря нікому не йшла в голову. Не хотілось. Хотілось пить. Пи-и-ть!

Хлопці ходили кілька разів до ямок, але марно. Вертали ні з чим і знову лягали пластом.

Найменше терпіли діди, вони собі покурювали та гомоніли. Найбільше терпіли дівчата. Та й хлопці.

Григорієві не було сили терпіти спрагу, як він не намагався. Багато випотів. Але терпів. Мовчки лежав за освітленим колом, притиснувшись грудьми до землі, поклав голову на руки і, удаючи, що дрімає, дивився на все примруженими очима. Слухав, як розмовляли діди, але не міг зосередитись слухом і думками… Думки, як порвані хмаринки в небі на гарячому, степовому вітрі… Думав про різне… Подивляв все, що відбулося за кілька хвилин… А ще подивляв витривалість дідівську. Так ніби їм зовсім байдуже. Інші, здається, теж не особливо переймались нестачею. Нема, ну то й нема. Примирились.

Лише Наталка раз по раз облизувала набряклі губи, що з них нижня репнула посередині. Але й тільки. Нагнувшись усміхненим лицем над немовлям, що лежало в матері на колінах, бавилась з ним. Та ще Марійка дійсно розкрила уста, як галка в спеку.

Молодиця сиділа задумана, тримаючи дитинча. Була вона з ним до того хороша, що, здається, отак би взяв та й намалював її. Отак як є. На цьому всьому тлі. І вже тим самим перевершив би все, що було досі сказано про Мадонну. А вона – тая Мадонна з диких нетрищ – забула про весь світ і навіть грудей не затуляє, до правди, божественних, – чи не соромиться, бо знає, що прекрасна, а чи забула за хлопців. А чи глузує з них. А чи то спрагу хоче напоїти прохолодою ночі…

Немовля щось гулюкає до Наталки, а вона бринькає йому пальцем по губах…

Безподібний малюнок в яскраво осяяному колі на тлі чорної, дикої пущі.

За ватрою в нетрях було тихо і поночі, хоч в око стрель. Де-не-де вихвачувались: купка листу… гілка… освітлений шмат стовбура…

Григорій мовчки встав і почав збирати боклажки, чужі й свої. Назбирав цілий оберемок.

– Куди це ти, чи не на торг, сину? – посміхнувся старий Сірко.

Григорій і собі посміхнувся:

– Та таке…

А Грицько витріщив очі:

– Ні, справді? Що це ти надумав?

А Григорій просто:

– Піду по воду.

– Тю-у!.. – Грицько аж схопився. – Чи ти не той?!. Та ти що? Бог з тобою!

– А чого ж? Тут води – можна Дніпрогес рухати, – і отак мучитись?! – Цеє кажучи, піймав на собі Наталчин погляд, і це ще дужче його під’юдило.

– Облиш, сину, – сказав старий Мороз. – Перетерпимо якось… Бо тут води нема й близько. А до того ще й ніч. По тайзі не ходять. Це не в огороді і не в городі.

Та Григорій не піддавався.

– А все-таки спробувати можна… – Подивився на Сірка, що сидів, посміхаючись у вуса, і нічого не говорив, почепив гвинтівку на шию і ступнув у темряву.

– Ну, то підожди й мене! – крикнув Грицько.

Моментально назбирав пляшок штук із п’ять, в тім числі три великих, літрових, Марійчиних, почепив карабін на плечі:

– Нерпа! За мною!.. – І пірнув у темряву за Григорієм. Десь пошелестіли вниз по крутому схилі.

– Самашедший! – сплеснула руками Марійка. – Їй-богу, самашедший!..

Аж Наталка засміялась.

Цибатий зять підтримав Марійку:

– Чудне… Я такого ще не видав. – І скептично скривився, наче йшла мова справді про ненормального. Старий Мороз знизав плечима в тім же дусі. А старий Сірко мовчки пихкав люлькою і посміхався в вуса. «Авжеж не видав!» І тільки юна та чорнява мати з немовлям, ніби виголошуючи його думки, прорекла переконано, з щирою надією, співчуттям, упертістю:

– Дістане!.. О, то, видать… – і покрутила головою, та, не дібравши більш відповідного слова, закінчила несподівано: – Ідол, видать!.. Тільки глянути на нього…

Але то без найменшої нотки осуду, а навпаки, включаючи туди все захоплення і надію на втишення пекельної спраги і злість на чоловіка…

– От теж… Макоцвітна… – буркнув цибатий зять Морозенко.

А хлопці – десь як у воду канули. Проглинула їх темрява, і ні слуху ні духу. Ані шелесне ніде, ані гукне…

Чекали. Ходили ще раз до ямок – чи не набігла? Немає… А хлопці пішли і мов запалися. Час минав тягуче і повільно. Година… Дві… Ні слуху ні духу.

Збайдужілі, втомлені люди подумували, чи не вкладатися спати. Про вечерю не заїкнувся ніхто.

Наталка поклала під голови сідло і лягла під рясним дубом. Лежала так і дивилась приплющеними очима на вогонь. Біля неї ліг Заливай, поклав голову на лапи і теж дивився на вогонь – пряв очима, як круглими люстерками.

Марійка вмостилася на в’юках горічерева.