Иван Багряный - Тигролови

Наткнулись на скелю, – мацали, мацали, – ні туди ні сюди. Зрадів я: от, кажу, нема ходу.

А він попер убік десь, потріщав униз-таки. Боже, скільки ми разів падали! Тільки й чуєш – шарах! Трісь-трісь-трісь! Боклажки або гвинтівка бряжчать хіба ж так! Там десь і пляшки всі, піди позбираєш, Марійко… Як тільки ми ший не позвертали або костей не поламали!.. Ідемо – а води все нема. У мене вже очі на лоба виперло. І став я тоді проситись: «Ходім, – кажу, – назад, хай йому чорт! Так ми рік ітимемо, а води не знайдемо і назад не вернемось». А він сміється: «Дурний, – каже, – не може ж цей схил тягтися аж до Японії. Найвища гора в світі яких вісім-дев’ять кілометрів, а це горбки. Зараз буде дно, а на дні завжди вода».

Пішли. Довго дерлись. Це вже кілометрів з чотири. Коли це чую спереду: «Ага! Ось тут скоро».

Зійшли на дно. А на дні так же видко, як і вгорі. Тільки бур’ян густіший та трава, як очерет, вище голови, така, що не продерешся, та купки. Лазимо, спотикаємось. Нема води. Потім набрели на ковбаню… Як ми туди не вшелепались?! Коли це як не гуркне, як не затупотить якась сатана – і пішла тріщати. Нерпа заскавчала та під ноги. Що то без товариства та в такій темряві! А воно, либонь, ведмедяра або вепр, а мо’, й ще що… Попробували – а вода стояча та смердюча. Я хлиснув і виплював. Разом тобі і чай, і узвар. «Ходім назад», – кажу. «Ні, ходім далі». – «Не піду». – «Ну, сиди тут, хай тебе вова з’їсть». – Постояв, послухав і пішов сам.

Коли це чую, скрикнув, а далі гомонить із кимось…

Я прожогом туди, визволяти: думаю, на яку сатану двоногу набрів. Останні пляшки мало не побив, падаючи. Приходжу на голос і вже чую: вода плющить-дзюркотить, а Григорій бовтається в ній. «З ким ти тут гомониш?» – питаю. А то сам із собою…

– Тпру, – спинив Григорій, лягаючи за вогненним колом. – Ти ліпше розкажи, як ти воду Марійці ніс.

– Ха-ха! Ще, пак, туди я пляшок твоїх, Марійко, більше половини доніс. Понапивались ми, понамочували голови, повшивались, відпочили і ще понапивались про запас. Ну, понабирали води. Оце, кажу, з двох Марійку напуватиму, щоб придобритися, а це – іншим… І ти скажи – мабуть, така твоя доля. Всі пляшки твої потовк, падавши. Це у мене ребра днів зо три болітимуть. Але пляшки, що ж… Пропав твій посаг, дівко! Але за таку воду треба платити, от. Ну, так і доповзли сюди. Я думав, що я йду вірніше, а він, виходить, як вовк…

– А от скажіть, тату, – звернувся Грицько по паузі до батька, – що воно за знак? Нерпа ж добрий пес, а не йде вперед, хоч ти вбий. Як хто наврочив.

Батько, позіхнувши, скептично:

– Де ж ти бачив, щоб хоч який собака такої ночі та в таких нетрях сам ходив? Тут духу звіриного багато! Звір уночі бачить добре, а собака кепсько.

– А ми з Григорієм зовсім нічого не бачимо, а кілометрів з вісім відчухрали.

Поки Грицько розповідав, Наталка з Марійкою почепили казанки і чайник над вогнем і заходились готувати вечерю. Всі ожили. Заворушились. Загомоніли. Морози дістали спирту, оселедців, копченого сала. Сірки теж не лишились позаду, розтрясаючи сакви.

І ось на розстеленім брезенті опівночі забенкетували Сірки з Морозами. Загуляли за всіма звичаями-обичаями. Пили за тих, що тут, пили за тих, що дома, – за стару Морозиху з Сірчихою: «Хай брикають!» Пили за тих, що померли: «Хай царствують!», «Земля їм пером…» І за тих, що ще не народилися, але неодмінно народяться… «З такими от дівчатами та й з такими соколами-хлопцями!..» Пили за усіх… За щасливу дорогу вперед і за щасливий поворот назад. Пили. Примовляли. Пригублювали… Ганна пригублювала до Григорія, рухаючи бровою. А Наталка пригублювала до старого Мороза, прикусюючи репнуту губу, бо не могла дзвінко зареготатись…

Весело пили, за традицією, за козацьким звичаєм… І орудували ножами за стрілецьким, мисливським звичаєм – кожен своїм, – краяли, кромсали м’ясо, хліб, рибу… І орудували щелепами так, як тільки в тайзі можуть орудувати при вовчих зубах і при вовчому, хижому апетитові… Їли – не їли, молотили, стирали все, як на жорнах…

Григорій сидів насупроти Ганни, що так лукаво ворушила бровою, і, дивлячись на її знаменитий, такий типовий полтавецький профіль в золотих арабесках полум’я, слухав примовок, приговірок і ніяк не міг відпекатись від враження, що це вже з ним було десь. Та й знов, либонь, відбувається там, десь в надворсклянському лузі а чи на Пслі. Десь на гулянці Троєцькими святами – це вони «кашу варять»… Порскають коні, хрумкаючи на пасовиську… Зараз ось задирчить деркач, віщуючи ранок, зійде сонце, і вони, запрігши коні, рушать додому…