Иван Багряный - Тигролови

Кілька разів переходили марі, – люди й коні йшли обережно перше провіреною стежкою, майже слід в слід, пильнуючи, щоб не оступитися. Один необережний крок – і клопоту не обберешся, якщо не втопишся раніше, аніж тебе вирятують.

Стежка, що була перші дні так добре втоптана, помалу зійшла нанівець. Згодом і зовсім пропала. Йшли, далебі, навпростець. А хідня навпростець – дуже важка тут. Перемагаючи великі труднощі, посувалися дуже поволі. Але посувалися. Тепер уже старий Сірко йшов попереду. Тільки він один міг вивести з цього зеленого хаосу і довести туди, куди треба.

По якімсь часі натрапили на нову, добру стежку і, перепочивши, пішли, як раніше. Швидким, бадьорим темпом…

До Голубої паді дійшли третього дня під обід. Заким дійшли, ще раз ночували на стежці, але вже біля води, у вершині річки Мухень. Власне, ніякої річки там і не було, ще так лишень, річечка чи джерело. Але мальовниче. Падала та річечка стрімким водоспадом серед надзвичайних у своїй первісній красі урвищ і шуміла-шуміла. Їх, таких водоспадів, безліч по нетрях.

Тут і отаборились. Розіклали величезну ватру. А що тут мошка не давала жити – отой клятий гнус, та й комарі, – то понапинали ще й накомарники – такі наметики маленькі для кожного окремо, від комарів. Позалазили туди, кожен у свій, попідгортали поли під себе і так лежачи, невидні, гомоніли.

Глянути збоку – чудно: горить вогонь, лежать собаки і гомонять люди, але людей нема. Лише чотири білі куреники.

Тут, власне, і відбувалися справжні хрестини Григорієві, і то в такий оригінальний спосіб. Дідів голос з-під накомарника:

– Наталко! А де ти діла вухналі, дочко? Либонь же ти їх ховала…

Наталчин голос:

– Ні, то ж Грицько, тату.

– Ага!!. – це Грицьків голос з-під куреника, тріумфуючи: – От тепер угадай, котрий з нас!

Сірків голос:

– Котрий, дочко?

– Та… – й із смішинкою: – « Інжене р» же, чи що.

Під Григорієвим куреником здивоване:

– О!?.

Сірків голос:

– Що ти верзеш там, мала?…

– Хіба то я верзу, тату?! Ви ж учора хвалились Морозам: « Інжене р», мов…

Сірків голос ніяково:

– А-а-а… – а далі, розсердившись та й посміхаючись воднораз: – От дурна сорока…

Під Григорієвим куреником сміх.

Дід:

– Чого ти смієшся, сину? Що дід такий дурний? Таке, бач, трапилось…

Наталка сердито:

– То він, тату, сміється од радості, що потрапив в такі великі пани.

– Ні… – озвався Григорій серйозно: – Я сміюся… Сміюся я, батьку, що ви таки, мабуть, угадали…

– Як то?!!

– А так… Я таки справді інжене р.

– О!!. – аж виліз дід з-під куреника. – А ви кажете – дід дурний! Го-го!.. – але не бачачи нікого зі співбесідників і заатакований гнусом, заліз під куреник знову: – А ви кажете, дід дурний… (Не знати чому саме, але старий Сірко радів надзвичайно.) – Бач, воно ж зразу видно, що щось не так, то пак… І по якій же ти, сину, часті?…

Пауза.

– Авіаконструкто р, – нарешті почулося з-під Григорієвого куреника, не то з зітханням, не то з нерішучістю. «Чи сказать, чи не сказать?»

Незрозуміле і несподіване слово спричинило мовчанку. Чути, як гула мошкара.

Нарешті Наталчин голос, вагаючись, але не в силі перемогти зацікавлення і здивовання тим чудним словом:

– А що то таке – авіа… Як-як пак?… Ага – кон-н-стр-рук-тор?! Чи так? Боже, язик можна звихнути! – а сама десь далебі аж почервоніла, що така «дурна».

– Так, – підбадьорив Григорій і пояснив: – Авіаконструктор – інженер, що вигадує і будує літаки.

– Боже ж мій! То чого ж ти мовчав?! – захвилювався Гриць. – То ти й літати вмієш?!.

– Вмію, Грицю. – Пауза. А далі, ухиляючись від розмови, насмішкувато, кепкуючи з самого себе: – Ось бач аж куди залетів…

Старий Сірко закректав, збагнув, що хлопцеві щось не теє… Щоб урвати розмову, дід виголосив як резолюцію:

– Здорово! Їй-бо, здорово!! Хотів раз дід збрехати – і не вдалось! – Усі засміялись. – Ну, гаразд, синку, раз уже так, що моя вигадка вийшла на правду, то ми тебе так і зватимем – інженеро м. Добре?

Резолюція була ухвалена одностайно. Титул всім сподобався, за винятком хіба самого Григорія, але його не питали, – він мусив підкоритись для загального добра, «інакше буде плутанина».

– Інженер… інженер… – повторила Наталка кілька разів про себе, щоб не забути. – Заливай!! – Їй, певно, хотілось пожартувати, а чи ввести в курс справи вірного свого друга, але роздумалась. – Ні, нехай завтра… То, брат, для тебе тяжка річ, – промовила дрімливо до камарада, що підбіг до куреника і стояв, торкаючи лапою одстовбурчене ворухливе полотнище.