Иван Багряный - Тигролови

А інженер, тобто Григорій, лежав під куреником горілиць і, зажмуривши очі, дослухався до ноток в тім голосі. «Кепкує дівчисько. Сорока. Кон-стр-рукт-тор…» – І посміхався, як вона розгублено тягла те слово, що «язик можна звихнути». А ще посміхався на думку: «А що якби це дівчисько та отак узяв і переніс в той інший світ – у світ лабораторій, наукових кабінетів, у угрохітняву заводу… в рев моторів… у мерехтіння пропелерів… у шум тисяч літаків у повітрі… Тільки уявити її здивування! А то ще й піднести її ген і замчати у небо, за хмари… за хмари…»

У вуха гула мошкара. Вже в накомарнику їла поїдом. Оце серед гудіння зовні відокремлюється тонюнький голосок, гострий, як шило: «Дзі-і-інь… Дззі-і-нь…» Ближче, ближче. Вже в’ється над носом а чи біля вуха. Манюньке, а викликає тривогу, мов велетенський літак. Мотор гуде зі дзвоном: «Дззі-і-і…»

І враз пропелер встромлюється в шкіру!.. Сатана! Де вона знаходить дірку в новісінькім накомарнику?!!

Дід не витримав перший, а з ним і Наталка, – вискочили з-під накомарників:

– Інженере!.. Грицьку!.. Вечеряти!!.

Ось так, власне, відбувалися хрестини. Відтоді Григорія здебільша звано «інженером» і тільки зрідка Григорієм.

Другого дня к обіду, після, здавалось, безконечних спусків та петляння по становиках, прийшли, нарешті, на Голубу.

Під сопкою, над широченькою, бистрою річечкою стояла споруда – комора не комора, хата, крита берестою (березовою корою). Двоє вікон дивились на широку і, здавалось, безкраю, справді голубу улоговину, що йшла десь униз і ген аж під синьо-фіалковим пасмом повертала вправо. І голубіла-голубіла. Коні заіржали, ніби прибули додому. Собаки пішли по нишпорках. А падь голубіла, заллята сонцем, мрійна і приваблива віддаля, як замріяна дівчина. Вона була вкрита морем лісу, але де-не-де лисіли плями – галявини лук. Просто перед хатою, по той бік річки, схили сопок та берег річки також були покриті буйною травою. Лиш де-не-де по траві стирчали похило і просто голі стовбури, а подекуди чорні ожуги.

Хата з ґанком і прибудовою. Коло хати стіжок торішнього сіна, окремо дашок на стовпчиках і конов’язь. Під хатою лежала перевернута догори дном байда.

– Ось ми й дома! Тпру! Агов! Хазяїн дома?

У відповідь з-під байди вискочив хвостатий звірок, з добру кішку, і з усіх ніг кинувся навтьоки.

– Харза! Ха-ха-ха! Держи її! Та постривай, щось скажу!..

Але харза не стала «стривати», мчала, як помело. Собаки з лящанням подались навздогін, та харзу мов вітром піддало – метнулась на дерево і подалась верхами. Собаки, задоволені, що так добре налякали непроханого сторожа, повернулись назад.

Тут уже мисливці розташувались, як дома, бо таки це й була справжня їхня господа. В хаті була добра селянська піч, складена з дикого каменю, дощана підлога, широкий піл.

Перепочили, і закипіла робота. За годину навели такий лад, немов тут увесь час жили. Помили, почистили, упорядкували все. У вікнах уже стояли квіти.

Пишні, різнобарвні, яскраві дикунки. Це вже Наталка. Поки хлопці порались з в’юками, вона збігала за річку, на луку. Пишні саранки, дикі ромашки, і мак, в’юнки, і плакун, і ще, й ще – всі, які трапились, прибули в гості.

Зброю і весь вантаж склали до комірчини, а звідти повикочували великі кадовби. Грубі й дебелі, вони порозсихались без діла, їх виставили до річки і поналивали водою.

З того, що в комірчині був деякий бондарський струмент, Григорій виснував, що кадовби ці роблено тут на місці. Але його здивувало не це, а те, що такий цінний струмент, та й інші ще цінніші речі, які тут були, як-от поперечна пилка, колій, відра, великий вмазаний казан надворі, та й байда, – так тут лежали і ніхто їх не забрав. І вікна цілі – ніхто їх не повибивав, і піч не зруйнована, хоч хата й не заперта була. Диво дивнеє, як на європейця. Він про це сказав.

Старий Сірко своєю чергою здивувався:

– А як же інакше? Ще що вигадай курям на сміх! Е, синку, тут такий закон, закон неписаний. Тут раніше було хоч рушницю залиши у шатрі, хоч хутрину, хоч що хоч, – лежатиме місяць – ніхто не візьме. Бувало, й зайде хто, – переспить чи дощ перебуде та й піде. Було… Та й тепер ще, слава Богу, поки без великих змін. Так же колись і на Україні було… Чи, мо’, й тепер?…

– Авжеж, там із шатром занесуть, з живого шапку знімуть, а то й з головою разом.

– Он як! Дійшли науки, значить!

Затопили піч – перевірили, чи не завалилась де.

А впоравшись з усім, старий заходився надворі варити обід. Наталка повела коні, а хлопці пішли десь «на широке» купатись.