Стефан Цвейг - Лист незнайомої [збірка]

– Хам! – крикнув хтось мені вслід.

Я почув це, але навіть не озирнувся, щоб відповісти, я весь аж тремтів від дивної хворобливої нетерплячки. Урешті черга дійшла до мене і я схопив пачку синіх купюр. Тремтячими пальцями перерахував і відчув неймовірну радість. У пачці було сорок шість крон.

Я похапцем запхнув їх до кишені. У голові пульсувала одна-єдина думка: грати далі, виграти більше, ще більше. Де я подів свою газету? А, викинув геть від хвилювання. Я озирнувся, щоб купити нову. Але раптом із жахом зауважив, що люди довкола вишикувалися у черзі біля виходу, каси зачиняються, а прапори опускаються. Усе завершилося. Це був останній забіг. На якусь мить я застиг. А потім мене охопила лють, ніби зі мною вчинили несправедливо. Я не міг змиритися з тим, що тепер, коли усі мої нерви натягнуті мов струни, кров пульсує в жилах так швидко, як цього не бувало вже давно, і тут раптом усе закінчується. Я спробував потішити себе думкою, що помилився, але помилки бути не могло, бо натовп ставав усе рідшим і вже стало видно затоптаний газон поміж поодинокими постатями людей, які досі не пішли геть. Я відчув, що маю смішний вигляд у своєму збудженні, і врешті зрушився з місця, одягнув капелюх – ціпок я, здається, загубив біля трибуни – і попрямував до виходу. До мене підскочив якийсь лакей, послужливо підняв капелюха, я назвав йому номер фіакра, і він з усієї сили викрикнув його над площею, склавши долоні рупором. Тут же почувся стукіт кінських копит. Я наказав фірманові поволі їхати головною вулицею. Бо тепер, коли ажіотаж довкола уже зовсім спав, я відчув бажання ще раз відновити в уяві всі події сьогоднішнього дня.

У цей момент повз мене проїхав інший фіакр. Я мимоволі глянув на пасажирів, і тут же різко відвів погляд. Це була та сама жінка зі своїм вгодованим чоловіком. Вони не помітили мене. Але я раптом відчув, ніби мене зловили на гарячому. Це було страшенно неприємно. І мені захотілося крикнути фірманові, щоб поквапив коней, і я зміг якомога швидше втекти подалі від них.

Фіакр на своїх гумових шинах м’яко пересувався поміж каштанами на центральній алеї, праворуч і ліворуч їхало чимало інших повозів, схожих на кораблі з квітами, вони везли на борту свій барвистий вантаж – святково вбраних жінок. Повітря було м’яким і солодким, у ньому вже відчувалися перші пориви вечірнього холоду, які пробивалися крізь дорожню куряву. Але настрій приємної мрійливості більше не повертався: зустріч із обманутим Лайошем знову викликала в мені почуття сорому. Воно увірвалося в мою схвильовану азартом свідомість, немов холодний протяг. Я ще раз відтворив у своїй уяві те, що трапилося, і не міг зрозуміти сам себе: як я міг без жодної потреби привласнити випадково знайдені гроші, запхнути їх собі в кишеню, я, чесний чоловік, джентльмен, якого запрошують до найкращого товариства, офіцер запасу. Та ще й зробив це з жадібною радістю, з азартом, якому неможливо знайти виправдання. Ще годину тому я був бездоганним і чесним чоловіком, а тепер скоїв крадіжку. Я став злодієм. І, щоб налякати себе ще більше, я тихо повторив власний вирок у затишку фіакра, який ледь чутно котився вперед, мимоволі дотримуючись ритму, в якому постукували кінські копита:

– Злодій! Злодій! Злодій! Злодій!

Це дуже дивно. Я навіть не знаю, як описати те, що трапилося, це важко пояснити, неможливо виправдати, але я все одно переконаний, що нічого не вигадую, усе було саме так. Кожне своє почуття, кожну зміну настрою, які я пережив за цей час, я пригадую дуже чітко, із майже неправдоподібною точністю деталей, мало що з пережитого мною за тридцять шість років запам’яталося мені настільки добре. І все ж таки я не можу наважитися усвідомити, що ця абсурдна низка подій і раптові зміни моїх відчуттів трапилися саме зі мною і що все це було насправді, а не вві сні. Я не знаю, чи хтось із поетів чи психологів зміг би викласти все це в логічній послідовності. Я можу накреслити, лише відтворити події у хронологічному порядку. Отже, я сказав сам собі:

– Злодій! Злодій! Злодій!

А потім настав дуже дивний момент, момент, коли не відбувалося взагалі нічого, коли я лише – як важко це окреслити словами!.. – лише дослухався до власних відчуттів. Я розпочав процес із самим собою і оголосив звинувачення, а тепер звинувачений мав би відповісти судді. Тож я чекав, але нічого не відбулося. Слово «Злодій!», яке мало подіяти на мене немов удар нагайкою, принаймні так я сподівався, і мало примусити мене здригнутися, а потім відчути безіменний, але нищівний сором, це слово не дало жодного ефекту. Я терпляче зачекав кілька хвилин, бо надто добре відчував, що за цим впертим мовчанням таки щось ховається, і нервово очікував відлуння, крику огиди, обурення, розпачу від такого самозвинувачення, але марно. Знову нічого не трапилося. Ніхто мені не відповів. Я ще раз повторив собі: