Стефан Цвейг - Лист незнайомої [збірка]

Тепер я знаю: тоді я сп’янів. У моїй крові кипіло все разом: стукотіння молоточків на каруселі, приємний і звабливий жіночий сміх у відповідь на доторк чоловічих рук, музика, шарудіння суконь. Кожен звук гострим камінцем влучав у мене, а потім ще раз виблискував червоним, пролітав повз скроні, я відчував кожен доторк, кожен погляд загостреною чутливістю нервів (як під час морської хвороби), але все це потім зливалося у відчуття п’янкої єдності з масою. Я не можу описати свій тодішній складний стан словами – мабуть, найближчим до цього було б таке порівняння: звуки, галас та емоції переповнювали мене, і я почувався, немов машина, яка поспішає всіма своїми коліщатками, щоб уникнути страшного тиску і вибуху, від якого за лічені хвилини може розлетітися на друзки її казан. Кінчики моїх пальців тремтіли, у скронях стукотіло, горло стискало і душило від хвилювання розігрітої крові – після багаторічного сну почуттів мене раптом охопила гарячка, яка могла спалити мене дощенту. Я усвідомлював, що мушу негайно розкритися, випустити пару зсередини словом, поглядом, поділитися з кимось, вилитися в розмові, звільнитися – якось урятуватися від цього твердого закостенілого мовчання, яке відділило мене від теплої, бурхливої, живої маси. Уже кілька годин поспіль я ні з ким не розмовляв, не потискав нікому руки, не відчував на собі чийогось питального чи співчутливого погляду, а тільки застигав під тиском того, що трапилося, моє хвилювання змушене було мовчати. Я ніколи раніше не відчував такої сильної потреби поділитися своїми переживаннями з кимось, з іншою людиною, як тепер, посеред тисячного, десятитисячного натовпу, який оточив мене теплом і словами, але так і не зробив мене своєю частинкою. Я нагадував людину, яка мучиться спрагою посеред моря. І при цьому я щомиті бачив, як інші люди на моїх очах, праворуч і ліворуч, заговорюють одне з одним і знайомляться, сходяться в пари, ніби ртутні кульки, які зливаються разом, і це тільки підсилювало мої муки. Мені було заздро дивитися на молодих хлопців, які без зайвих церемоній, проходячи повз дівчат, зачіпали їх словом, а за мить уже брали попід руку, як жінки й чоловіки знаходили одне одного в натовпі і як небагато їм було потрібно для знайомства: кивок голови під час катання на каруселі, випадковий погляд, і незнайомі ще мить тому люди починали спілкуватися одне з одним. Можливо, через кілька хвилин вони знову розійдуться назавжди, але між ними утворювався якийсь зв’язок, їх щось об’єднувало, вони знаходили щось спільне, і саме цього мені так бракувало в той момент. І я, такий досвідчений у світських розмовах, я, кого шанували і любили у високому товаристві, який добре знався на етикеті, я згорав зі страху і сорому заговорити з якоюсь пишнозадою служницею, боявся, що вона сміятиметься з мене, я опускав очі, коли чийсь погляд випадково зупинявся на мені, хоча сам мучився бажанням перекинутися з кимось бодай словом. Я не зовсім розумів, чого хочу від інших людей, але не міг і залишатися далі на самоті, продовжувати горіти у своїй гарячці. Але всі дивилися повз мене, усі погляди скеровувались кудись далі, ніхто не хотів спілкуватися зі мною. Раптом до мене підійшов дванадцятирічний хлопчина в обдертому одязі: у його погляді відбивалося світло ліхтарів, він пожирав очима карусель із дерев’яними кониками. Його рот був відкритим від захоплення: мабуть, у нього не було більше грошей, щоб покататися, і він міг насолоджуватися тільки криками та сміхом інших. Я похапцем підбіг до нього і запитав, при цьому мій голос чомусь тремтів і зривався:

– Можливо, ви також хотіли би проїхатися?

Він здригнувся, подивився на мене, і в його погляді чомусь був страх, потім почервонів і втік, не сказавши і слова. Навіть босоногий хлопчисько не хотів, щоби я зробив для нього щось приємне. Мабуть, у мені було щось дуже чуже, я відчував це, тому не міг злитися з натовпом і плавав у ньому, ніби краплина олії у воді.

Але здаватися було ще рано. Я більше не міг залишатися на самоті. Мої ноги пекли у запилених лакових черевиках, у горлі дерло від різкого ядучого диму. Я озирнувся: праворуч і ліворуч поміж групками людей можна було побачити невеличкі острівці зелені, буди з наїдками та напоями, столи, накриті червоними скатертинами, дерев’яні лави, на яких сиділи незаможні міщани за пивом і недільними сигарами. Мені закортіло до них, адже ці незнайомі між собою люди, зустрівшись за одним столом, легко вступали в розмову. Тут було трохи тихіше, ніж довкола. Я підійшов ближче і пошукав поглядом стіл, а потім вирушив до одного, за яким сиділа сім’я міцного пузатого робітника – його дружина, двоє жвавих доньок та маленький хлопчик. Вони кивали головами, жартували, за їхніми задоволеними безтурботними поглядами було приємно спостерігати. Я ввічливо привітався, взявся за бильце стільчика і запитав, чи можу сісти біля них. І їхній сміх миттєво обірвався – вони трохи помовчали (так ніби кожен чекав, поки інший дасть дозвіл говорити далі), а потім жінка, яка теж враз посерйознішала, сказала: