Стефан Цвейг - Лист незнайомої [збірка]

Як мені висловити те, що я відчував тоді, я, елегантно вбраний джентльмен, який холодно вітається з усіма знайомими в сусідніх екіпажах і незворушно їде далі! Бо, поки моя зовнішня оболонка, той чоловік, яким я був колись, розпізнавав обличчя і вітався, всередині у мене гриміла така п’янка музика, що я змушений був стримуватися, аби не викрикнути щось у цей метушливий натовп. Почуття переповнювали мене аж до фізичного болю, і мені час від часу доводилося притискати долоню до грудей, у яких болісно стискалося серце. Але жодне з моїх численних почуттів не існувало окремо – біль, задоволення, переляк, жах і розкаяння, – усі вони злилися в єдиний потік, і я розумів тільки те, що живу і здатен відчувати. І ця найпростіша з людських властивостей, якої я був позбавлений роками, тепер так сильно п’янила мене. Жодної секунди протягом усіх своїх тридцяти шести років я ще настільки сильно не відчував себе живим, і це відчуття не давало мені стільки радості, як тепер.

Раптом екіпаж обережно зупинився: кучер натягнув віжки, озирнувся і запитав, чи везти мене додому. Я отямився від своїх мрій і подивився на вулицю: тільки тепер здивовано зауважив, що промріяв дуже довго, минуло кілька годин. Надворі стемніло, верхівки дерев м’яко шелестіли, каштани видихали свій аромат у вечірню прохолоду. А високо в небі уже поблискував місяць, ще закритий хмарами. На сьогодні з мене досить, має бути досить. Але додому мені ще не хотілося – куди завгодно, тільки не у свій звичний світ! Я заплатив кучерові. Коли витягнув гаманець і взяв одну з купюр, мою руку від кінчиків пальців до ліктя ніби вдарило струмом, отже, в мені ще залишилося щось від колишнього мене, який умів соромитися. Сумління джентльмена звивалось у передсмертній судомі, але рука вже перебирала крадені гроші дуже бадьоро, і я був щедрим від радості. Возниця подякував кілька разів підряд, і я аж посміхнувся: якби він тільки знав! Коні рушили, екіпаж поїхав геть. Я подивився йому вслід, як людина, яка дивиться з борту корабля на пляж, де відчула себе щасливою.

Якусь мить я продовжував замріяно стояти посеред натовпу, який сміявся, гомонів та галасував у звуках музики. Було десь близько сьомої, і я за старою звичкою подався до Захера, куди раніше після перегонів завжди приходив обідати з друзями. Мабуть, екіпаж не даремно привіз мене саме сюди. Але щойно я торкнувся до клямки на хвіртці фешенебельного літнього ресторану, як передумав: мені ще не хотілося повертатися до свого звичного оточення, ще не хотілося, щоб те нове й незнане, що так таємниче бродило в мені, розчинилося у порожніх світських розмовах, не хотілося, щоб зникала блискуча магія пригоди, яка тримала мене в напрузі ось уже кілька годин.

Здалеку було чути музику, і я мимоволі попрямував на звук: сьогодні мене приваблювало все випадкове, і це було так приємно, мені сподобалася ідея загубитися всередині неспокійного натовпу. Моя кров закипала посеред цієї густої і рухливої людської маси: я раптом знову напружився, мов струна, був схвильованим, а всі мої чуття уважно вбирали густі випари людського подиху, пилюки, поту і тютюну. Бо усе те, що раніше, навіть ще вчора, відштовхнуло б вишуканого джентльмена в мені і видалося б вульгарним, плебейським та ординарним, тепер магічно притягувало до себе мій новий інстинкт, так ніби я вперше відчув у собі щось тваринне, кероване лише низькими інстинктами. Тут серед соціальних низів, поміж солдатів, служниць, волоцюг, я чомусь раптом відчув себе дуже добре, хоча і не міг зрозуміти чому. Я жадібно вдихав це смердюче повітря, тішився, коли мене штовхали і притискали у натовпі, із зацікавленням очікував, куди цей натовп занесе мене, якщо я йтиму навмання, без конкретної мети. Звуки народного гуляння були все ближче, все голосніше долинали до мене удари тарілок та мелодії духового оркестру, шарманки з фанатичною монотонністю тарабанили безкінечні польки та вальси, з павільйонів чулися глухі удари, крики та п’яний сміх, а між деревами визирнула, виблискуючи яскравими вогнями, карусель мого дитинства. Я зупинився посеред площі і з головою занурився у цей хаос, наповнив ним свої вуха й очі: ці вибухи галасу, цей пекельний безлад заспокоювали мене, бо заглушали мій внутрішній неспокій. Я спостерігав, як служниці у надутих вітром сукнях з дикими криками радості злітають на качелях високо в небо, як помічники м’ясників задоволено опускають молоти на силоміри, захриплі голоси перекрикують галас натовпу і шарманок, мавпячими жестами закликають публіку до своїх павільйонів, як усе це кипить і перемішується з бурхливим життям натовпу, сп’янілого від музики, миготіння ліхтарів і власного тепла, яке випаровували тисячі розігрітих людських тіл. Відтоді, як я сам ожив, відразу ж почав помічати вітальність інших. Я відчував пристрасть мільйонного міста, яка за ці кілька недільних годин виливається назовні бурхливим та гарячим потоком, розігріває сама себе і перетворюється на тупе, тваринне, але в чомусь здорове, жваве монолітне задоволення. До мене весь час хтось торкався, чиїсь тіла терлись об мене, їхня гарячковість потроху передавалася й мені: мої нерви напружилися, збуджені різкими довколишніми запахами, і я потроху також почав розділяти це всюдисуще загальне сп’яніння. Уперше за багато років, а можливо, і вперше у своєму житті я опинився всередині такого натовпу, відчув над собою владу людської маси, настрій якої невідворотно захоплював і мене, примушував підкоритися. Мені здавалося, ніби прорвало якусь дамбу і тепер у моїх жилах курсував невпинний потік, який сполучав мене з цим світом, і мені захотілося знищити всі, й навіть ці останні бар’єри між собою і цими гарячими чужими тілами, щоб злитися з ними воєдино. Із пожаданням чоловіка я вдивлявся у глиб цього велетенського лона, з пожаданням жінки очікував на ласку, доторк, поклик, обійми, – майже як у далекій юності. Тепер я прагнув якомога швидше влитися у це живе і пристрасне тіло, відчувати свій зв’язок із пульсуванням, сміхом і подихом чужої пристрасті, розтектися цими спільними артеріями, стати маленьким безіменним гвинтиком могутнього механізму, якоюсь непомітною інфузорією у смітнику людства, істотою, яка тремтить від жадання і поблискує серед міріад собі подібних, – розчинитися у цьому казані, зірватися, мов стріла з туго натягнутої тятиви лука, вивільнити власну напругу кудись у невідомість, у далеке самотнє небо, у недосяжний колективний рай.