Стефан Цвейг - Лист незнайомої [збірка]

Десь далеко на іншому кінці поля на зеленому газоні біля лінії старту стояло кілька коней, а крихітні з такої відстані жокеї, схожі на кольорових клоунів, ледве втримували їх на лінії. Я відразу ж спробував відшукати серед них свого, але як не мав досвіду, то очі застилала якась дивна гаряча пелена, і я не міг розрізнити серед кольорових плям сполучення червоного з білим. У цей момент дзвінок прозвучав удруге, і, як сім кольорових стріл, водночас випущених з лука, коні зірвалися з місця. Спокійному сторонньому спостерігачеві це мало б видаватись дуже гарним та естетичним, – стрункі тварини галопом мчать по зеленій траві, майже не торкаючись копитами землі. Але я не відчув цієї краси, бо з усіх сил намагався розгледіти свого коня і свого жокея, дратуючись, що не прихопив бінокль. Як я не вигинався і не витягувався, але не міг побачити нічого, крім п’яти комах, які змішалися в один клубок, що стрімко пересувається. Але ось на повороті клубок почав розтягуватися, перетворився на клин, гострий кінець висунувся вперед, а задні коні почали відставати. Змагання ставало все запеклішим: троє чи четверо коней, що мчали галопом, зліпилися докупи, ніби кольорові смужки паперу, час від часу вони по одному ненадовго виривалися вперед. І я мимоволі витягнув усе своє тіло, ніби цей наслідувальний пружний і пристрасний рух міг підвищити швидкість коней і додати їм сили.

Довкола мене росло збудження. Більш досвідчені розпізнали кольори своїх коней ще на повороті, бо із загального гудіння натовпу все частіше, ніби ракети, виривалися окремі імена. Біля мене стояв якийсь чоловік і мов божевільний махав руками, а щоразу, коли вперед виривався один із коней, чоловік несамовито верещав гидким голосом:

– Равахоль! Равахоль!

Я побачив, що наперед і справді вирвався жокей у синьому, і мене охопила лють через те, що це не мій кінь наближається до перемоги. Цей крик: «Равахоль! Равахоль!» ставав нестерпним, а чоловік усе більше видавався мені ненависним, я аж пінився від люті і залюбки вгатив би кулаком у чорне провалля його роззявленого в крику рота. Я тремтів від люті, мов у гарячці, відчував, що от-от зірвуся і зроблю якусь дурницю. Але тут ще один кінь вирвався уперед. Можливо, це був Тедді, можливо, можливо, – і ця надія знову пробудила у мені азарт. Мені здалося, що над крупом коня промайнуло щось червоне, коли вершник махнув нагайкою, це міг бути мій кінь, мав бути мій! Але чому він не може розігнати його як слід, цей невдаха! Ще раз ударити нагайкою! Ще раз! Ось, ось він наздоганяє, він уже зовсім близько! Ще трохи. Чому Равахоль? Равахоль? Ні, не Равахоль! Не Равахоль! Тедді! Тедді! Вперед, Тедді! Тедді!

Раптом я відхилився назад. Що – що це таке було? Хто кричав, як божевільний? Хто тупотів: «Тедді! Тедді!» Невже це був я? І я сам злякався власного азарту. Хотів стриматися, взяти себе в руки, моя гарячка змінилася раптовим нападом сорому. Але я не міг відвести погляду від поля, на якому двоє коней ніби приклеїлися один до одного, і це, мабуть, справді був Тедді, який не відставав від гидкого Равахоля, якого я ненавидів від усього серця, бо довкола мене інші вболівальники теж почали кричати:

– Тедді! Тедді!

Цей крик знову занурив мене у глибини азарту, нетривале прозріння минуло, і я більше не володів собою. Він повинен, він просто змушений перемогти; і справді, раптом з-за фаворита почала з’являтися голова іншого коня, спершу ледь помітна, а потім трохи ширша – ось уже видно шию, і в цей момент звучить фінальний сигнал, – трибуни зриваються в єдиному пориві, який значить і радість, і відчай, і лють. На коротку мить омріяне ім’я наповнює простір до самого неба. А потім крик обривається і звучить музика.

Розпашілий і спітнілий, я піднявся зі свого місця, серце шалено стукотіло. Але мені довелося відразу ж сісти знову, щоб трохи заспокоїтися, – настільки сильними були моє хвилювання і радість. Мене охопило досі незнане блаженство, безглузда, безпричинна радість від того, що доля так приречено виконує мої забаганки. Я марно намагався переконати себе, що цей кінь переміг усупереч моєму бажанню, бо насправді я хотів програти ці гроші. Але я сам собі не вірив, і вже відчував, як мене зі страшною силою кудись тягне. Я знав, куди саме: ближче до перемоги, до того, щоб відчути її, схопити руками, намацати в долонях гроші, багато грошей, сині хрусткі купюри поміж пальцями і лоскотання нервів по всьому тілу. Мною заволоділа якась незнана мені зла сила, проти неї нічого не міг вдіяти навіть сором. І я мимоволі піднявся з місця і швидко побіг до каси, брутально розштовхуючи ліктями натовп, пробився до віконечка, нетерпляче відсуваючи вбік чергу, тільки для того, щоб пошвидше відчути в долонях справжні гроші.