Стефан Цвейг - Лист незнайомої [збірка]

Довкола мене дзижчали й шелестіли голоси, люди проштовхувалися до кас і назад. А я продовжував стояти нерухомо із відставленою вбік рукою. Що мені тепер робити? Спершу я подумав про найпростіший вихід: знайти справжнього власника виграшу, віддати йому гроші і перепросити. Але це було неможливо, тим більше в присутності іншого офіцера. Я ж був лейтенантом запасу, і таке зізнання відразу ж позбавило б мене чину. Навіть якби я просто знайшов квиток, то отримувати за нього гроші вже було негідним учинком. Я подумав і про те, щоб піддатися інстинктивному бажанню зіжмакати банкноти й викинути геть, але і це було б ризиковано, адже хтось міг побачити і запідозрити щось недобре. Але я в жодному випадку не хотів залишати собі ці гроші, а тим більше запихати їх до свого гаманця, щоб потім подарувати комусь. У мене з дитинства разом зі звичкою носити чисту білизну виробили потребу жити чесно, тому мені було гидко навіть подумати про те, щоб доторкнутися до чужих папірців. Позбутися цих грошей, як завгодно, але позбутися, – це було єдине моє бажання, геть далі від них! Я безпорадно озирнувся довкола, пошукав якогось сховку, якогось усамітненого місця, і тут зауважив, що люди знову вишиковуються в черги до кас, цього разу з грошима в руках. Це видалося мені порятунком. Повернути гроші назад злій випадковості, яка принесла їх мені, закинути назад, у ненаситну прірву, яка вже жадібно заковтувала нові ставки – сріблом і купюрами, так, це було звільнення.

І я кинувся до кас, пробиваючись крізь натовп. Ось переді мною залишилося лише двоє чоловіків, а потім настане моя черга, і тут я усвідомив, що навіть не знаю, як називаються коні, на яких треба ставити. Я почав жадібно дослухатися до розмов довкола.

– Ви ставите на Равахоля? – запитав хтось у черзі.

– Звичайно, на Равахоля, – відповів співрозмовник.

– Думаєте, Тедді не має жодних шансів?

– Тедді? Та ви що? Він програв навіть пробний забіг. Ні в якому разі не ставте на Тедді.

Я проковтнув почуте, як спраглий ковток води. Отже, Тедді поганий. Він точно не виграє. І я відразу ж вирішив поставити на нього. Простягнув гроші у віконечко, назвав щойно почуте ім’я Тедді і додав: «В ординарі». Чиясь рука простягнула мені назад квитки. Тепер у моїй руці було дев’ять біло-червоних паперових квитків замість одного. Мені все ще було соромно, але вже не так пекло в долоні, і я не відчував себе більше так принизливо і неприємно, як тоді, коли тримав у руках гроші.

Я знову відчув себе легко, майже безтурботно: я позбувся грошей, а разом з ними й неприємного осаду від усієї цієї історії, усе знову перетворилось на жарт, як і було на початку. Я розслаблено опустився знову на свій стілець, запалив цигарку і поволі випускав дим перед собою. Але мені було неспокійно, я піднявся з місця, походив туди-сюди і знову сів. Як не дивно, мій мрійливий настрій зник, а замість нього з’явилася нервовість. Спершу я думав, що це через побоювання зустріти у людському натовпі Лайоша з дружиною. Але як вони могли б дізнатися, що дев’ять квитків у мене в руці належать їм? Неспокій натовпу також мені не заважав, навпаки, я з цікавістю спостерігав, чи люди не почали знову скупчуватися біля трибун, і весь час ловив себе на тому, що все частіше підіймаюся з місця, шукаючи очима прапорець, який підіймають догори перед початком забігу. Отже, тепер я теж відчув це – нетерпіння, гарячкове очікування, мені хотілося, щоб забіг розпочався чимшвидше і ця неприємна пригода нарешті завершилася назавжди.

Повз мене пройшов хлопець зі спортивною газетою. Я зупинив його, купив газету і почав читати програму перегонів, не без труднощів долав не дуже знайомий мені жаргон. Знайшов серед коней Тедді, дізнався ім’я його жокея, власника стайні і кольори – білий і червоний. Але чому це все раптом почало мене цікавити? Я роздратовано зім’яв папір і викинув геть, встав, потім знову сів. Раптом мені стало душно, і я змушений був витерти вологе чоло хустинкою, комір почав тиснути мене. А старт усе не розпочинався.

Нарешті почувся дзвінок, люди посунули до бар’єра, і в цей момент я з жахом відчув, що і мене цей звук вирвав із заціпеніння, ніби будильник із глибокого сну. Я так різко підскочив зі стільця, що перекинув його, а тоді помчав уперед, міцно стискаючи у пальцях квитки, врізався у саму гущу натовпу, ніби боявся, що запізнюся і прогавлю щось дуже важливе. Я брутально порозпихав ліктями людей і пропхався до самого бар’єра, вихопив стілець, на який збиралася сісти якась жінка, і забрав його собі. Неадекватність і нетактовність такої моєї поведінки відбилася, мов у люстрі, у здивованому погляді цієї жінки – це була моя знайома, графиня Р., я не наважився подивитися в її очі під роздратовано піднятими бровами, а відвів погляд убік, червоніючи від сорому і впертості, а тоді вискочив ногами на стілець, щоб краще бачити поле.