Стефан Цвейг - Лист незнайомої [збірка]

– Лайоше!

Це прозвучало як наказ, і він підскочив, немов кінь, який чує сигнал ріжка, ще раз кинув поглядом на землю, – мені в цей момент здалося, що захований квиток лоскоче крізь підошву мою ногу, і я ледь стримувався від сміху. А потім він слухняно пішов слідом за дружиною, яка демонстративно потягнула його геть від мене в гущу людського натовпу.

Я залишився на місці, у мене не виникало жодного бажання піти слідом за цими двома. Епізод для мене завершився, еротичне бажання зникло і залишило по собі приємний настрій.

Моє збудження також минулося, і тепер я відчував лише здорову ситість від раптового нападу злорадства, зухвале самовдоволення від удалого жарту. Спереду люди підсувалися тісніше одне до одного, їхнє хвилювання росло, і вони об’єднувалися в єдиному пориві, який усе тісніше притискав їх до бар’єра, перетворюючи на єдину чорну масу. Але я навіть не дивився в той бік, мені це було нецікаво. Я вагався, куди податися – до сусіднього парку чи додому. Але щойно зробив перший крок, як зауважив під ногою синій квиток, який усе ще лежав на землі і про який я давно забув. Я підняв його і тримав у пальцях, роздумуючи, що з ним зробити. Несміливо подумав про те, щоб повернути його назад Лайошу, і це було б ідеальною нагодою познайомитися з його дружиною. Але вона більше не приваблювала мене, а те короткочасне зацікавлення, яке спалахнуло кілька хвилин тому, вже перетворилося на звичну байдужість. Від дружини Лайоша мені не потрібно було більше нічого, окрім тієї гри поглядів, яку я вже пережив, а сам товстун видався мені надто малоапетитним, щоб ділити з ним хоча б щось тілесне, – я вже достатньо натішився цією грою, тож тепер залишилося лише приємне розслаблення і легка цікавість.

Стілець продовжував стояти на тому ж місці, полишений і порожній. Я зручно розвалився на ньому і закурив цигарку. Перед моїми очима знову розігрувалися шалені пристрасті, але я не звертав на це уваги: повторення мене не цікавили. Я спостерігав за цигарковим димом, що підіймався догори, і згадував, як два місяці тому сидів біля водоспаду в Мерано і вдивлявся у воду. Це було дуже схоже на те, що відбувалося тепер переді мною на іподромі: і там, і тут – бурхливий, стрімкий потік, який нікого не гріє і нікого не охолоджує, а ще – безглузде ревіння посеред мовчазного голубого пейзажу. Але ось пристрасті на іподромі сягнули своєї найвищої точки – крещендо, і знову вгору полетіли парасолі, капелюхи, хустинки, над чорним людським морем стояв несамовитий крик, усі голоси злилися воєдино і видали потужний крик, знову з горла багатотисячного натовпу вирвалося одне ім’я, повторене тисячі, десятки тисяч разів, з криком, із відчаєм, в екстазі:

– Крессі! Крессі! Крессі!

І тут натягнута струна раптово обірвалася (повторення робить навіть шалену пристрасть одноманітною!). Зазвучала музика, натовп розійшовся. Уперед були виставлені таблички з номером переможця. Я зиркнув на них без особливої цікавості. На першому місці світилася сімка. Так само машинально я перевів погляд на синій квиток, який усе ще тримав між пальцями. І на ньому теж була сімка. Я зареготав. Квиток виграв, спритний Лайош правильно зробив ставку. Тож я своєю зловтіхою ще й видурив гроші у товстуна; раптом хороший настрій знову повернувся до мене, а разом з ним і зацікавлення – я вирішив з’ясувати, скільки коштувало йому моє ревниве втручання. І я вперше уважніше придивився до синього клаптика паперу. Це був квиток на двадцять крон в ординарі. Мабуть, виграш був досить великим. Недовго роздумуючи, тільки з самої лише цікавості я дав натовпу донести себе до кас. Мене притиснули до одного з віконечок, я простягнув квиток, і відразу ж швидкі кістляві руки людини, обличчя якої мені не було видно, відрахували мені дев’ять купюр по двадцять крон і поклали на мармурову дошку.

І в цей момент, коли в моїх руках опинилися гроші, справжні гроші, сміх застряг мені в горлі. І відразу ж з’явилося неприємне відчуття, яке примусило відсмикнути руки від чужих грошей. Я би з задоволенням залишив сині купюри на мармуровій дошці, але за мною вже хвилювалася черга, кожен хотів якнайшвидше отримати виграш. Тож не залишалося нічого іншого, як із соромом кінчиками пальців взяти гроші: вони пекли мої долоні, ніби синє полум’я, я мимоволі відставляв руку подалі від тіла, ніби і ця рука, яка взяла чуже, теж більше мені не належить. Раптом я усвідомив увесь жах ситуації. Жарт зайшов занадто далеко, я захопився і мимоволі зробив учинок, не гідний чесного чоловіка і джентльмена, офіцера запасу, я не наважувався навіть подумки вимовити справжню назву скоєного. Бо я не просто приховав ці гроші, а виманив хитрощами, тобто вкрав.