Стефан Цвейг - Лист незнайомої [збірка]

Але раптом її обличчя втратило напругу, блиск очей погас, а довкола рота замість посмішки утворилась невеличка роздратована зморшка. Я простежив за її поглядом: до неї поспішав невисокий товстун, на якому одяг неохайно збирався складками, а обличчя й чоло якого були вологі від збудження, так що він нервово витирав їх хустинкою. Капелюха він надівав явно поспіхом, і той криво сидів на голові, відкриваючи широку лисину; я мимоволі подумав про те, що, коли цей чоловік знімає капелюха, на його лисині поблискують великі краплини поту, і від думки про це мені стало гидко. У долоні, на пальцях якої було багато перснів, він тримав пучок квитків. Він мало не лускав від збудження і, навіть не зиркнувши на свою дружину, жваво заговорив до офіцера угорською. Я відразу ж упізнав у ньому фанатика скачок, якогось продавця коней трохи вищої категорії, для якого перегони були єдиним задоволенням у житті, сурогатом, замінником кохання. Дружина, здається, зробила йому зауваження (вона явно його соромилася і після його приходу втратила свою самовпевненість), бо він поправив свого капелюха і з поблажливою та добродушною ніжністю поплескав її по плечу. Вона люто звела брови, їй стало неприємно від такої подружньої безцеремонності, якої вона соромилася в присутності офіцера, а можливо, і в моїй. Чоловік, здається, перепрошував, сказав офіцерові кілька слів угорською, той відповів із ввічливою посмішкою, і товстун ніжно і трохи несміливо взяв дружину попід руку. Я відчув, що вона соромиться перед нами його панібратської інтимності, і насолоджувався її приниженням зі змішаним почуттям іронії та відрази. Але вона вже спохопилася, м’яко притулилась до його руки і кинула мені знущальний погляд, який мав би значити: «Дивися, я належу йому, а не тобі». У мені спалахнули водночас лють і огида. Спершу я хотів повернутися до неї спиною і піти далі, щоб продемонструвати, що дружина такого пересічного товстуна мене більше не цікавить. Але вона схвилювала мене надто сильно. І я залишився.

У цей момент голосно прозвучав сигнал старту, і раптом люди, які пліткували поміж собою, розбившись на групки, суцільною масою кинулися з усіх боків до бар’єра. Довелося докладати зусиль, аби мене не потягли за собою, бо я хотів скористатись цим хаосом і переміститися кудись поближче до неї. Можливо, трапилась би нагода для якогось вирішального погляду, доторку, якогось спонтанного зухвальства, я навіть точно не знав, на що саме сподіваюсь. Тому пробився поміж усіма людьми поближче до незнайомки. У цей момент грубас помчав уперед, мабуть, щоб зайняти зручніше місце на трибуні, і людський потік із силою зіштовхнув нас із ним, аж його капелюх упав на землю, а квитки розлетілися в різні боки й опустилися на землю, ніби червоні, сині, жовті та білі метелики. Він витріщився на мене. Я хотів перепросити, але якась зла сила стиснула мої губи, і замість цього я подивився на нього холодно, зухвало й образливо, ніби провокував на таку ж неввічливість. Його погляд невпевнено зупинився на мені, щоки почервоніли від люті, але в останній момент він злякався і спасував переді мною. Моя лють перемогла його. Я ніколи не забуду, як він злякано зазирнув мені в очі, а потім відвернувся, згадав про свої квитки і нахилився, щоб підняти капелюх і папірці. Його дружина зиркнула на мене з неприхованою люттю, її обличчя почервоніло, вона випустила його руку і подивилася на мене так, ніби з радістю дала б мені ляпаса. Але я залишився на своєму місці і вдавав, ніби нічого не трапилося, з посмішкою на обличчі зверхньо спостерігав за тим, як товстун з неймовірними зусиллями крекче і повзає перед моїми ногами, збирає свої квитки, але я навіть не думав допомогти йому. Коли він нахилявся, комір відставав далеко від його шиї, ніби пір’я набундюченої курки, на червоній шиї утворилася товста складка, астматична задишка супроводжувала кожен його рух. Коли я дивився на це його кректіння, мені на думку мимоволі спала непристойна і малоапетитна асоціація, я уявив собі його наодинці зі своєю дружиною під час виконання подружніх обов’язків, і це так розсмішило мене, що я відверто розреготався їй в обличчя, перекошене неприхованою люттю. Вона знову зблідла і тепер стояла переді мною, не в змозі дочекатися, коли закінчиться ця жахлива сцена, не могла більше стримуватися, – нарешті я зміг вичавити з неї якесь справжнє, не награне почуття: ненависть, нестримну лють! Я би з задоволенням спостерігав цю малоприємну для неї сцену безкінечно, з холодним злорадством я роздивлявся, як він мордується, визбирує один за одним свої квитки. У мене в горлі раптом завівся якийсь підлий чортик, який знай підсміювався і хотів підбити мене на регіт, я би з радістю відверто висміяв його або полоскотав цю білу товсту масу своєю тростиною. Я не пригадував, щоб колись раніше відчував таку сильну зловтіху, як у момент блискучого тріумфу і приниження цієї зухвалої кокетки. Але ось нещасний, здається, позбирав нарешті всі свої квитки, лише один, синій, полетів далі і приземлився біля самої моєї ноги. Товстун озирався довкола, кректав із натуги, але його короткозорі очі не бачили папірця, а пенсне з’їхало на самий кінчик спітнілого носа. І в цю секунду я підступно вирішив продовжити його муки, підкорився своєму сьогоднішньому настроєві, ніби капосний школяр. Я миттю підняв ногу і поставив ступню на квиток, тож тепер папірець уже неможливо було знайти, хоч як старайся, – усе залежало тільки від мене. Але він невтомно шукав, час від часу перераховуючи кольорові шматки паперу в себе на долоні: було очевидно, що йому ще бракує одного – того, що в мене під підошвою. І ось коли він укотре збирався почати пошуки і нахилитися над землею посеред неспокійного натовпу, що вирував довкола, не витримала його дружина, яка досі з затятим виразом обличчя стійко ігнорувала мій іронічний погляд. Із лютою нетерплячістю в голосі вона вигукнула: