Стефан Цвейг - Лист незнайомої [збірка]

Коли ми приїхали на головну вулицю, вона вже спорожніла, мабуть, перегони давно почалися, бо замість зібрання розкішних екіпажів тут кружляли лише кілька фіакрів, чулося поодиноке постукування кінських копит по бруківці, ніби вони шукали щось безнадійно втрачене. Кучер повернувся до мене і запитав, чи йому поспішати, щоб наздогнати всіх, але я звелів не гнати коней, бо мені було байдуже, запізнюся я чи ні. Я бачив у своєму житті занадто багато перегонів і зібраних на них людей, щоби вчасний приїзд був для мене чимось важливим. Тож я насолоджувався неспішним рухом фіакра і синім, як море, повітрям, воно навіть шуміло, ніби хвилі за бортом корабля. Я захоплено розглядав пишно розквітлі каштани, які час від часу кидали кілька квіток підлабузницьки теплому вітрові, щоб він міг побавитися ними, вітер легко підносив квіти над тротуаром і колисав, а потім сипав під ноги перехожим. Таке неквапливе похитування у фіакрі було приємним, ще приємніше було заплющити очі і відчувати в повітрі присутність весни, розслаблено і без жодного зусилля м’язів дозволити везти себе вперед і кожною клітиною відчувати насолоду. Мені аж стало шкода цього відчуття, коли у Фройденау екіпаж зупинився біля воріт. Я би із задоволенням повернувся і дав ще погойдати себе в екіпажі, потішився б довше цим теплим літнім днем. Але було пізно, фіакр зупинився біля іподрому. До мене долинув глухий гомін натовпу. Трибуни галасували і хвилювалися, ніби море, я ще не бачив цього натовпу, але міг уявити його за характерним шумом. Я мимоволі згадав, як в Остенде підіймаєшся вузенькими брукованими вуличками з нижнього міста до пляжу, відчуваєш різкий і солоний подих вітру, чуєш тупий гул ще до того, як перед очима відкривається сіра піниста поверхня і неспокійні хвилі. Перегони, мабуть, уже давно почалися, але між мною і полем, по якому бігли коні, був кольоровий, святково вбраний натовп глядачів і гравців, який гудів, ніби всередині в ньому лютувала буря. Я не бачив поля, але з того, як наростало збудження натовпу, міг визначити, на якому етапі знаходяться перегони. Коней випустили, напевно, вже досить давно, вони вишикувалися в ряд, а кілька з них навіть вирвалося вперед, бо з натовпу, який спостерігав за невидимою мені картиною, вже виділилася особливо активна група вболівальників, які збуджено кричали, підбадьорюючи фаворитів. Усі голови повернулися в одному напрямку, і я збагнув, що коні добігли до повороту овального поля, увесь людський натовп синхронно зітхнув і виструнчився, перетворившись на єдину напружену в очікуванні шию, витягнуту в одному напрямку і задивлену в невидиму мені точку, тисячі звуків злилися в єдиний прибій, який все наростав і гучнішав. Цей прибій усе ріс і набирав сили, вже заповнив собою весь простір, аж до синього неба. Я подивився у кілька облич. Вони були спотворені, ніби якийсь корч стиснув їх ізсередини. Очі застиглі й блискучі, губи закушені, підборіддя жадібно випнуте вперед, ніздрі тремтять, мов у коней. Мені було весело і страшно спостерігати цілком тверезим і безстороннім поглядом за цією сп’янілою від азарту масою. Поряд зі мною на стільці стояв вишукано вбраний чоловік. Його обличчя, мабуть, зазвичай було достатньо приємним, але тепер у нього ніби вселився невидимий біс, і він затято тупотів ногами, проколював ціпком повітря перед собою, ніби підштовхував уперед щось невидиме. Усе його тіло здригалося синхронно до рухів вершника, який мчить галопом, і збоку це мало дуже смішний вигляд. Ніби впираючись у стремено, він переступав з каблука на носок, підстрибуючи на своєму стільці, у правій руці стискав ціпок, працював ним, ніби нагайкою, якою все підганяв невидимого коня, а ліва рука стискала білий папірець афіші. Таких білих папірців довкола літало безліч, вони кружляли над несамовитим гудінням натовпу, немов білі бризки піни у сірому водному потоці повені. Ось, здається, кілька коней ідуть зовсім близько одне від одного на повороті, бо крик натовпу раптом розділився на два, три, чотири окремих імені, кожне з яких лунає ніби бойовий клич, і в цих криках глядачі виливають свою сп’янілу одержимість.

Я стояв посеред цього знавіснілого вереску, холодний, мов скеля посеред бурхливого моря, і досі можу з точністю описати свої тодішні почуття. Я глибоко зневажав усі ці перекошені, немов маски, обличчя, був сповнений іронії до такої плебейської нестриманості емоцій, але до цього домішувалося ще одне відчуття, у якому я зізнавався досить неохоче, – відчуття легкої заздрості до цього збудження, цього вибуху пристрасті, до вітальності, яка відчувалася у цьому фанатизмі. Що мало б трапитися, думав я собі, аби зворохобити мене настільки сильно, викликати у мені таку бурю емоцій, примусити моє тіло так труситися в гарячці, а моє горло видавати такі дикі крики? Я не міг уявити собі суми грошей, яка спонукала б мене до цього, жодної жінки, яка настільки б мене збуджувала, у світі не існувало нічого, здатного вирвати мене з застиглості моїх відчуттів і примусити так хвилюватися! Навіть під дулом пістолета, за мить до того, як зупиниться назавжди, моє серце не билося б так сильно, як стукотіли серця цих людей через якусь жменю грошей. Але от котрийсь із коней вже підійшов зовсім близько до фінішу, бо тисячі голосів злилися в єдиний крик і все частіше повторювали одне і те ж ім’я, а потім крик одним махом обірвався, немов натягнута до краю струна. Зазвучала музика, і об’єднаний єдиним поривом натовп раптом розпався на окремі групи. Заїзд завершився, результат був відомий, і напруга спала, залишивши по собі лише легке хвилювання. Публіка, яка щойно була єдиним тілом, тепер розділилася на поодиноких людей, які пересувалися, розмовляли, сміялися. Збуджені вакхічні маски знову стали спокійними людськими обличчями, хаос гри на лічені секунди перетворив ці тисячі людей на один гарячий клубок, а тепер із нього почали виділятися соціальні групи. Вони підходили одне до одного і спілкувалися, серед них були мої знайомі, і я вітався з ними, були чужі, які з холодною ввічливістю розглядали одне одного. Жінки оцінювали нові вбрання одна одної, чоловіки кидали на жінок захоплені погляди. Людьми оволоділа світська взаємна цікавість, яка становить основне заняття нероб, усі шукали знайомих, перевіряли, чи всі приїхали, прискіпливо оцінювали елегантність убрань. Щойно прокинувшись від азартного сп’яніння, ці люди вже й не знали, заради чого зібралися тут – подивитися перегони чи прогулятися у перервах між заїздами.