Стефан Цвейг - Лист незнайомої [збірка]

Відтоді я почав спостерігати за собою і за дивним омертвінням власної душі, ніби хворий за своєю хворобою. А незабаром після цього помер мій друг, і я ішов за його труною, а сам уважно дослухався до своїх почуттів, сподівався дочекатися, коли всередині ворухнеться щось на зразок жалоби, відчуття, схоже на те, яке бувало в дитинстві, коли я назавжди втрачав близьких людей. Але ніщо не ворухнулося, і я здався сам собі скляним предметом, крізь який пропливають речі і не затримуються всередині, і хоч як я намагався примусити себе тоді чи згодом відчути хоча б щось, пробував навіть переконати себе раціональними доказами, але внутрішня застиглість так і не сколихнулася, в ній не пробудилося жодне живе почуття. Я втрачав друзів, у моєму житті з’являлися і зникали жінки, а відчував я не більше, ніж людина, яка сидить біля вікна і спостерігає за дощем надворі. Між мною і людьми виросла невидима скляна стіна, яку я при всьому своєму бажанні не міг зруйнувати.

І хоча я чітко усвідомлював це, все одно не відчував жодного занепокоєння, бо, як я вже казав, речі, що стосувалися мене самого, хвилювали мене настільки ж мало, як і те, що стосувалося інших. Мені не вистачало почуттів навіть для страждання. Достатньо було того, що мій ґандж настільки ж малопомітний зовні, як, скажімо, звичайна чоловіча імпотенція, зауважити яку можливо лише у відповідній інтимній ситуації. Тож я докладав усіх зусиль, аби старанно виражати удаване захоплення чи перебільшене співчуття і таким чином примусити оточення не помічати, наскільки байдужим і омертвілим стало все у мене всередині. Зовні все виглядало так, ніби я продовжую існувати радісно та безтурботно, як і раніше. Ніщо в моєму житті суттєво не змінилося. Непомітно минали тижні та місяці, поволі накопичувалися у роки. Одного ранку я побачив на скроні сиву волосину і зрозумів, що моя юність закінчилась і готується відійти в минуле. Хоча насправді те, що інші називали юністю, завершилося в мені вже дуже давно. Тож прощання виявилося не надто болючим, бо навіть власну молодість я тепер любив не так уже й сильно. Мої вперті почуття мовчали навіть тоді, коли йшлося про дуже важливі для мене речі.

Через цю внутрішню непорушність мої дні перестали відрізнятися один від одного, попри всю різноманітність занять і зустрічей, вони безформно нагромаджувалися, зросталися і жовкли, як осінні листки на деревах. І той єдиний день, який став для мене настільки важливим, що я вирішив описати його в цих нотатках, починався так само звичайно, ніщо в ньому не обіцяло несподіванок. Тоді, 7 червня 1913 року, я встав пізно, така недільна звичка збереглася у мене віддавна, ще зі шкільних та юнацьких років, прийняв ванну, прочитав газету, погортав кілька книг, а потім пішов на прогулянку, спокушений теплим літнім днем, який пробивався крізь вікна до моєї кімнати. Як завжди, пройшовся вздовж Ґрабена, щомиті вітався з кимось зі знайомих, із деякими зупинявся перекинутися кількома словами, а потім пообідав у друзів. Після обіду я не домовлявся ні з ким про зустрічі та візити, бо любив залишати собі по неділях кілька цілковито вільних годин, які проводив спонтанно, під впливом раптового настрою, ліні або ж випадкової забаганки. Я саме повертався від своїх друзів після обіду і перетинав Рінґштрасе, коли мимоволі зупинився і замилувався красою свого міста, вулицями, залитими першим літнім сонцем. Люди здавались веселими і закоханими у по-недільному святкову вулицю. Око тішилося численними приємними дрібницями, а особливо пишною зеленню дерев, які росли просто посеред асфальту. І, хоча я проходив тут майже щодня, ця недільна святкова тіснява раптом видалася мені якимось чудом, і захотілося побачити ще більше зелені, світла і яскравих барв. Я мимоволі пригадав Пратер, де тепер, у кінці весни – на початку літа, масивні каштани виструнчилися і стоять непорушно, ніби гігантські зелені лакеї, праворуч і ліворуч широкої променади, заповненої екіпажами, спостерігають за елегантними людьми і простягають їм свої білі розквітлі свічки. Я звик не гаючись задовольняти усі свої забаганки, навіть найдрібніші, тож гукнув перший-ліпший екіпаж і звелів кучерові їхати на Пратер.

– На перегони, пане бароне, я вгадав? – не запитав, а радше ствердно сказав він, ніби інших варіантів просто не існувало.

І тут я пригадав собі, що сьогодні й справді відбуваються важливі перегони, останні перед розіграшем дербі, там збереться усе найкраще віденське товариство. Я сів до екіпажа і подумав собі, як дивно, що я забув про такий день, ще кілька років тому це було б абсолютно неможливо! І, як хворий відчуває свою рану, я вкотре побачив у цій забудькуватості всю свою внутрішню застиглість і байдужість.