Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Після обіду мати знову послала мене до школи, і я з великою недовірою ступив під склепіння цього небезпечного будинку, в якому я почувався, немов у якомусь важкому і страшному сні. Але грізного наставника не було видно; він перебував у маленькій комірчині за дощаною перегородкою, що слугувала йому чимось на зразок потайного кабінету, куди він час від часу віддалявся, щоб трохи підкріпитися. На дверях комірчини було кругле віконечко, через яке цей шкільний тиран висовувався щоразу, коли в класній кімнаті ставало гамірно.

У віконечку давно вже не було скла, так що, просунувши голову крізь порожню раму, він міг чудово бачити все, що робилося в класі. Сталося так, що саме в той нещасливий день шкільне начальство розпорядилося вставити скло, і якраз коли я проходив повз віконечко, боязко скосивши на нього очі, скло з веселим брязкотом розлетілось, і в отворі показалася незграбна голова мого недруга. Першим відчуттям у той момент було відчуття радісного тріумфування, але потім я помітив, що він не на жарт порізався і що по обличчю його тече кров; тоді я зніяковів, і втретє мені відкрилась істина, і я зрозумів, що означають слова: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим!» Таким чином, цього першого шкільного дня я багато чому навчився; одначе я так і не дізнався, що таке пумпернікель, але зате зрозумів, що в біді треба звертатися до Бога, що Бог справедливий, але в той же час навчає нас не думати про ненависть і помсту. Виконуючи заповідь, що вимагає прощати наших кривдників, ми тим самим набуваємо і внутрішньої сили, потрібної для того, щоб полюбити наших ворогів, бо нам буває нелегко перебороти себе, і нам хочеться, щоб наші зусилля було винагороджено, а ті добрі почуття, які ми маємо до ворога, – адже він однаково не може нам бути байдужий, – якраз і є для нас найкращою нагородою. Добрі почуття підносять, а любов облагороджує люблячого, особливо коли він має ці добрі почуття до того, кого ми називаємо ворогом, і коли він любить недруга свого. До цього догмата, одного з найбільш своєрідних у християнському віровченні, я виявився особливо сприйнятливим, позаяк я був образливий і міг легко спалахнути, але так само швидко відходив і був готовий усе забути і пробачити; згодом, коли я почав сумніватись у вченні про божественне одкровення, мене дуже зацікавило питання про те, чи не є цей догмат у якійсь мірі лише відображенням потреби, закладеної в самій природі людини та потім пізнаної нею, бо я помічав, що далеко не всі дотримуються цієї заповіді з чистих і безкорисливих намірів; по-справжньому, від усього серця, її виконує тільки той, хто вже від природи незлобивий і схильний прощати. Що ж до людей, які дійсно ненавидять своїх кривдників, але, переборовши себе, все ж утримуються від помсти, то вони, на мій погляд, знаходять при цьому таку перевагу над ворогом, що ніяк не в’яжеться з ідеєю справжнього самозречення; справді, адже той, хто прощає образу, доводить цим свою розсудливість і мудрість, у той час як супротивник, який продовжує стояти на своєму, нерозважливо витрачає свої сили і лише губить себе в своїй сліпій і безплідній злобі. Так і в великих історичних битвах вміння забути ворожнечу підтверджує перевагу переможця, розв’язати свою суперечку з ворогом у довгій і тяжкій боротьбі, та свідчить про те, що і в моральному відношенні він стоїть вище переможеного. Таким чином, великодушний переможець, який щадить поваленого на землю супротивника й допомагає йому піднятися, теж керується звичайною життєвою мудрістю; що ж стосується справжньої любові до свого ворога, тобто любові до ворога непереможеного, що перебуває в розквіті сил і ще здатного завдати нам зло, – то такої любові я ніколи не зустрічав.

Протягом перших шкільних років мені все частіше доводилося вступати в спілкування з Богом, оскільки життя моє стало тепер багатшим на різні дитячі переживання. Підкорившись необхідності, я незабаром пристосувався до нових обставин і, як усі мої однолітки, робив те, що мені хотілось, і не робив того, що мені не подобалося. Таким чином я пізнав мінливості долі: часом день тривав мирно, часом мені випадало потрапити в біду, – це залежало від того, чи вів я себе благопристойно, чи, закинувши свої шкільні обов’язки, віддавався різноманітним дитячим витівкам. Коли справи мої були кепські й над моєю головою збиралася гроза, я щоразу закликав на поміч Бога, подумки звертаючись до нього з небагатослівною молитвою, в якій просив його вирішити справу на мою користь і виручити мене з біди, та, на сором мені, доводиться зізнатися, що мої прохання завжди були або нездійсненні, або незаконні. Нерідко бувало й так, що мої гріхи сходили мені з рук, і тоді я щедро приносив Богу тут же складені мною подячні молитви та радів від усієї душі, бо в той час я ще не розумів, що мої вчинки заслуговують покарання, й навчився усвідомлювати свою провину лише набагато пізніше. Тому я звертався до Бога з різних питань і з найрізноманітнішими проханнями: часом я просив, щоб розв’язана мною важка арифметична задача зійшлася з відповіддю або щоб пляма в моєму зошиті виявилася невидимою для вчителя; іншим разом, запізнюючись до школи, я благав, як колись Ісус Навин, щоб сонце зупинилося на небі, а іноді, побачивши у товариша який-небудь смачний пиріжок, просив, щоб він дістався мені. Одного разу, коли я вже лежав у постелі, але ще не спав, до нас прийшла та сама дівчина, яку я колись назвав білою хмаркою; почувши, що вона надовго їде кудись і зайшла попрощатися з матінкою, я почав гаряче молитися Отцю небесному, благаючи його зробити так, аби вона не забула заглянути під мою запону і ще раз міцно поцілувала мене. Повторюючи слова моєї короткої молитви, я непомітно заснув і досі не знаю, чи було її почуто.