Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Спонукувана цією зворушливою турботою про мене, а почасти піддавшись умовлянням однієї пустої й лицемірної жінки, вона задумала ввести звичай молитися перед обідом, що в нашому домі раніше не було заведено, і в один із недільних днів, коли ми тільки-но сіли за стіл, вона прочитала для початку коротку старовинну молитву в простонародному дусі, звелівши мені повторювати цю молитву вслід за нею і надалі читати її щодня перед їдою. Яким же було її здивування, коли, байдуже промовивши кілька перших фраз, я раптом замовк і більше не міг вимовити ні слова!

Обід холонув на столі, в кімнаті було тихо, матінка вичікувала, але я не видавав жодного звуку. Вона повторила свій наказ, але безуспішно; я, як і раніше, мовчав зі скорботним і пригніченим виглядом, і вона вирішила цього разу відступитися, визнавши мою поведінку за звичайний дитячий каприз. Наступного дня вся ця сцена розігралася ще раз, і тоді матінка не на жарт засмутилась і запитала мене: «Чому ти не хочеш молитися? Ти, здається, соромишся чогось?» Так воно й було насправді, але я був не в змозі зізнатися в цьому, знаючи, що таке визнання однаково було б тільки напівправдою, позаяк матінка явно мала на увазі не той сором, який я тоді відчував. Накритий стіл здавався мені якимось жертовником, і я не міг змусити себе скласти руки, як у церкві, й урочисто читати молитву перед стравами, що смачно пахли, бо відразу ж відчув непереборну відразу до всієї цієї церемонії. Це був не той сором, який духовні особи зазвичай називають соромом перед суєтною думкою світу. Та й кого мені було соромитись? Адже в кімнаті була тільки матінка, від якої я звик нічого не приховувати, бо знав її доброту. То був сором перед самим собою; мені просто був неприємний звук свого власного голосу, та й згодом я так і не навчився молитися вголос, навіть у цілковитій самоті й тиші.

– Я не дам тобі їсти, поки ти не прочитаєш молитву! – сказала матінка, і я підвівся з-за столу і пішов у куток; мені стало дуже сумно, хоча в цьому смутку була і якась частка впертості. Матінка залишилася за столом й удала, ніби збирається їсти, але їй не йшов шматок у горло, і тоді між нами похмурою тінню пробігла якась неприязнь одне до одного; я ніколи ще не відчував цього почуття, і воно було таким тяжким і болісним, що у мене защеміло серце. Матінка мовчки ходила по кімнаті, прибираючи зі столу, а проте через деякий час, згадавши, що мені пора повертатися в школу, вона знову принесла мій обід і сказала, витираючи очі, немов у них щось потрапило: «На, попоїж, упертий хлопчиську!» Тут я теж розплакався і, сівши за стіл, довго ще схлипував і ковтав сльози, але, тільки-но моє хвилювання трохи вляглося, з’їв усе з завидним апетитом. По дорозі до школи я з полегшенням зітхнув, і це зітхання було знаком вдячності за благополучний рятунок од усіх напастей і за щасливе примирення з матінкою.

Багато років по тому цей випадок знову ожив у моїй пам’яті, коли, заїхавши погостювати у рідне село, я почув там один переказ, який сильно вразив мою уяву, – історію дитини, що жила у тих місцях більше ста років тому. В одному з кутів цвинтарної стіни я знайшов невелику кам’яну плиту без усякого напису; на ній виднівся тільки напівстертий герб і дата: 1713. Люди називали це місце могилою маленької відьми і розповідали про неї всілякі дивні й неправдоподібні історії: говорили, нібито ця дівчинка, яка народилася в сім’ї знатних городян, іще в дитячому віці виявила незрозумілу схильність до невіри та спізналася з нечистою силою, так що батькам довелося відвезти її в наше село і віддати під нагляд тутешнього пастора, відомого своєю суворістю й твердістю в справах віри, з тим щоб він вилікував її від мани. Однак пастору так і не вдалося нічого добитися: дівчинка відмовлялася вимовити саме ім’я Боже, а про Святу Трійцю і слухати нічого не хотіла; вона продовжувала наполягати на своєму безбожництві й померла жалюгідною смертю. Мені розповідали, що вона була на рідкість розумна і гарна собою, але, незважаючи на свій ніжний вік, – їй було всього лише сім років, – це була найпідступніша відьма. Особливо вправно вона зваблювала дорослих чоловіків; вона вміла приворожити їх одним поглядом, так що вони до смерті закохувалися в прекрасне дитя і не раз затівали через неї суперечки та бійки. Крім того, вона насилала наслання на домашню птицю, особливо на голубів, яких вона манила зі всього села в пасторський будинок, і зачарувала навіть самого пастора, так що цей благочестивий чоловік частенько не повертав голубів господарям, а смажив і поїдав їх на шкоду своїй безсмертній душі. Я чув також, ніби сила її чарів поширювалася навіть на водяних створінь і нібито вона цілими днями сиділа на річці й замовляла форелей, так що ці старі, розумні риби збиралися зграйкою біля берега й весело гралися біля її ніг, виблискуючи лускою на сонці. Сільські баби любили лякати цими вигадками неслухняних хлопців і приточували до цієї історії ще багато дивних і фантастичних подробиць. Але хай там як, у будинку пастора дійсно висіла стара потемніла картина, що являла собою портрет цієї дивної дитини. Це була дівчинка надзвичайно тендітної статури, у блідо-зеленому шовковому платті з таким пишним криноліном, що не було видно навіть кінчиків її туфельок. Її стрункий і ніжний стан обвивав золотий ланцюг, який звисав спереду до самої землі. На голові в неї був убір у вигляді корони з блискучих золотих і срібних пластинок, переплетених шовковими шнурами та нитками перлів. У руках вона тримала дитячий череп і білу троянду. Я ніколи не бачив більш прекрасного, милого і розумного дитячого обличчя, ніж бліде личко цієї дівчинки; воно було не кругле, а дещо подовжене, в ньому був розлитий глибокий смуток, блискучі темні очі дивилися сумно і немов благали про допомогу, а на зімкнутих устах грала ледь помітна усмішка, яка висловлювала чи то лукавство, чи то гірку образу. В цьому обличчі були риси якоїсь ранньої зрілості й жіночності, немов тяжкі страждання залишили на ньому свою печать, і всякому, хто на неї дивився, мимоволі приходило бажання зустрітися з цією дівчинкою, щоб пригорнути і приголубити її. Та й жителі старого села згадували про неї з незбагненною теплотою і любов’ю, та в їхніх розповідях забобонний страх переплітався з мимовільним співчуттям до бідолашної дитини.