Готфрид Келлер - Зелений Генріх

«Отроковиці Мерет тепер полегшало, проте вона сильно змінилася, весь час мовчить і ніби зовсім з глузду зсунулася. Покликаний нами медик оголосив свій висновок, який зводиться до того, що вона і справді може позбутися розуму і треба утримувати її під невсипущим наглядом лікаря; він сам зголосився доглядати за нею й обіцяв поставити на ноги, якщо хвору буде поміщено в його домі. Однак я тут зметикував, що цього поважного ескулапа щонайпаче всього спокушає гарна винагорода і презенти від мадам, а тому й описав їй усю справу так, як я сам її мислю, а гадаю я, що премудрий задум Творця близький до завершення, і коли незабаром побажав він прийняти дитя в своє лоно, то ми, смертні, волю його змінити не в силах, що було б до того ж і грішно. Словом, описав усе так, як воно і є насправді».

Тут у щоденнику пропуск, і лише через п’ять – шість місяців ідуть подальші записи:

«Незважаючи на своє недоумство, дитина перебуває, як здається, в повному здоров’ї й нагуляла собі пресвіжі рожеві щічки. Цілими днями сидить у горосі, де її не видно і не чутно, і пустили її гуляти на волю, бо ніякого занепокоєння від неї немає».

«Нещодавно почув цікаву новину: Мерет влаштувала собі посеред горохового поля вітальню в курені, де приймала, як поважна дама, візити сільських хлопців, і понаносили вони їй фруктів і всякого наїдку, що їх вона пресправно в землю закопала і про запас тримала. Там же знайдено заритим той самий череп, що пропав іще в перебування тут художника, чому я і не міг повернути його кістеру. А також приманила вона до себе горобців та інших птахів і приручила їх, чим завдала моєму полю чималу шкоду, а стріляти по них із рушниці я не міг, оскільки боявся потрапити в гріховодницю. На довершення всього подружилася з отруйною змією, яка заповзла звідкись із кущів і вгніздилися в її домівку; отже, довелося знову взяти її до себе в дім і тримати під замком».

«Мерет знову спала з лиця, зблідла, і лікар оголосив, що вона не жилець на цьому світі. Сповістив батьків».

«Сьогодні бідолаха Мерет вибралася зі своєї постельки, втекла в горох і там померла; мабуть, іще до світанку, оскільки ми спохватились її вранці, коли ж знайшли її на полі, вона вже лежала бездиханною в невеликій ямці, нею самою виритій, і здається, ніби хотіла вона перед смертю в землі сховатися. Була вона вся в пилу, волосся і сорочечка мокрі та важкі від роси, щічки ще зовсім рум’яні, й на них теж краплі роси, такі великі й чисті, точнісінько яблуневий цвіт рано-вранці. І були ми всі в страху чималому, я ж, грішний, сьогодні весь день у сум’ятті й місця собі не знаходжу, бо з міста зволили прибути пані М. з чоловіком, а жінка моя, як навмисне, виїхала до К, щоб купити чогось делікатнішого до столу й на десерт, тому що ми хотіли трохи краще почастувати їх ясновельможності. Від клопоту голова йде обертом, у будинку метушня і біганина, служниці не знають, чи то обряджати покійницю, чи то готувати закуски. Зрештою звелів засмажити окіст, який дружина тиждень тому поклала на оцет, – він був уже з душком, – так Якоб зловив у річці три форелі, видно, з тих, що приручила блаженної (?!) пам’яті Мерет: вони ні-ні та й підпливуть до самого берега, хоча я давно вже не підпускав її до води. На щастя, здається, не осоромився, і їла мадам ці страви із задоволенням. Були всі ми у великому горі й дві години з лишком провели в молитвах і роздумах про смерть, а також у меланхолійній бесіді про злощасну недугу покійної, – бо ми втішаємо себе тим, що її невіра було не що інше, як недуга, котрої причини таяться у фатальній схильності її тілесної природи, у крові та в мозку. Говорили також і про великі обдаровання, котрими наділив її Господь, згадали всі її милі примхи та експромти, часом досить дотепні, й не міг суєтний розум наш у сліпоті своїй оці крайності між собою узгодити. Завтра вранці дитя буде поховано за обрядом християнським, і присутність високородних батьків у цьому разі досить до речі, бо, коли б не було їх тут, селяни могли б стати проти».

«Сей день є воістину дивовижний і найстрашніший із усіх, які мені пережити довелось, і не тільки звідтоді, як зв’язався я, собі на погибель, із цим жалюгідним створінням Божим, а й за все моє життя, що досі настільки мирно проходило. В урочний час, тільки-но пробило десять, ми рушили в дорогу і пішли за маленькою труною на кладовище; дзвонарю велено було дзвонити в малий дзвін, одначе робив він це досить недбало, так що часом слухати було нудно, до того ж гру дзвона відносило сильним вітром, який піднявся під ту пору та свистів пресердито. І небо було все у важких хмарах, і на кладовищі ні душі, тільки наша маленька процесія; зате з-за цвинтарної стіни виднілися голови селян, яких привернула сюди порожня цікавість. Як тільки почали труну в могилу опускати, раптом чуємо звідти дивний крик, так що всіх охопив страх і жах, а могильник мотузки кинув і тільки його й бачили. Тут наш лікар, який прибіг на крик, поспішно цвяхи витягнув і віко підняв, і покійниця ожила, сіла, з могили своєї хутко вибралась і на нас глянула. А як у ту саму мить Фебові промені крізь хмари пробились і яскраво заграли, то була вона у своїй жовтій парчі та з блискучою діадемою у волоссі точнісінько фея або маленька ельфа. Пані фон М. негайно впала в сильну непритомність, а пан фон М. з риданнями звалився як підкошений на землю. Сам я від подиву та страху з місця не міг зрушити і в ту мить остаточно впевнився в тому, що все це є відьомство. Отроковиця незабаром підвелась і кинулася навтікача через цвинтар у бік села, та так спритно, наче кішка, так що люди з жаху розбігалися по домівках і зачиняли двері на засув. Якраз у ту пору в школі скінчилися заняття, школярі купою висипали на вулицю, і як побачили діти Мерет, так тут уже їх нічим стримати було неможливо: всі натовпом кинулися навздогін за покійною, а за ними й сам учитель зі своєю палицею. Одначе вона весь час мчала кроків на двадцять попереду всіх і не зупинилася доти, доки не добігла до Бухенло, де і впала замертво, а підоспілі діти довго ще метушилися навколо неї, і пестили, і гладили, і цілували, але все марно. Про це дізналися ми вже пізніше, тому що були тоді у великому сум’ятті та, знайшовши собі притулок у пасторському домі, сиділи там у скорботному мовчанні, поки тіло покійної не було знову принесено до нас. Його поклали на матрац, а безутішні батьки Мерет незабаром поїхали, залишивши невелику кам’яну плиту, на якій викарбовано лише їх фамільний герб і напис «Anno Domini MDCCXIII». [1]Тепер лежить вона непорушно, зовсім як мертва, і ніхто в домі за всю ніч очей не заплющив зі страху. Втім, лікар сидить біля неї і сказав, що тепер вона спочила сном вічним».