Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Зазвичай такі вискочні мали більш солідні зв’язки на стороні, але за своєю природною розважливістю намагалися не втрачати прихильності також і цієї дивної жінки та підтримували з нею добрі стосунки, поки нарешті їх не витісняло нове покоління фаворитів; таким чином, серед гостей пані Марґрет нерідко можна було зустріти якогось добре одягненого пана, що завдавав клопоту цим біднякам своєю присутністю і наводив на них боязкість своєю статечною манерою триматись. А коли такий гість ішов, благочестиві друзі господині дорікали їй у прихильності до суєти мирської та до земних благ, що завжди викликало розбіжність у думках і запеклі суперечки.

Люди діяльні та працьовиті, що вміли вести свої справи успішно і з вигодою, завжди були їй до душі, і, ймовірно, саме тому в її дім були вхожі також і деякі євреї-перекупники. Невичерпна енергія та незмінна ввічливість цих людей, які частенько заїжджали до неї, залишали в неї важкі тюки з товаром, витягали з-під своїх засмальцьованих каптанів туго набиті гаманці та, ні слова не кажучи, не вимагаючи навіть розписки, вручали їх їй на збереження, їх ненастирлива цікавість і добродушна поступливість (що, втім, анітрохи не заважало їм бути незгідливими і меткими, коли справа стосувалася торгівлі), їх релігійні обряди, які вони так суворо виконували, їх походження, пов’язане з біблійними переказами, та навіть їх вороже ставлення до християн і тяжка провина, що лежить на їх пращурах, – усе це викликало жвавий інтерес славної пані Марґрет, і вона охоче приймала у себе цих багатостраждальних і всіма зневажених мандрівців, коли вони з’являлися на її вечірніх зборах, і дозволяла їм варити каву або смажити рибу на її вогнищі. Іноді благочестиві християнки були не проти беззлобно пожартувати над ними і дорікали їх у тому, що ось іще ж зовсім недавно їх предки були запеклими лиходіями, що вони, мовляв, викрадали та вбивали християнських немовлят і отруювали колодязі, а пані Марґрет запевняла, ніби вічний жид Агасфер років дванадцять тому ночував у «Чорному ведмеді» й вона дві години підстерігала біля дверей, щоб побачити його від’їзд, та тільки даремно втратила час, бо він вирушив далі ще до світанку; у відповідь на це євреї тільки всміхалися добродушно й лукаво і, як і раніше, перебували в найкращому настрої.

Але хай там як, вони теж по-своєму шанували Бога та дотримувалися певних, чітко виражених релігійних переконань, а отже, мали набагато більше прав належати до цього гуртка вірян, ніж два інших його завсідники, чия присутність була б доречною де завгодно, але тільки не тут; усі дивувалися, зустрічаючи їх у цьому будинку, і все-таки строкате і дивне товариство, що збиралося тут, очевидно, не могло обійтися без них, як не можна обійтися без солі, що додає всьому своєї гостроти.

То були два запеклі безбожники. Один із них, трунар, що виготовив і власноруч забив на своєму віку вже не одну сотню трун, був простий і славний, хоча і мовчазний чоловік, час від часу спокійно і небагатослівно заявляв, що не вірить ні у вічне життя, ні в Бога, про якого, на його думку, ми просто нічого не можемо знати. Втім, він ніколи не насміхався над вірянами, і ніхто не чув од нього якихось зухвалих промов; навіть коли набожні кумасі нападали на нього, намагаючись навернути його на шлях істинний, він тільки незворушно покурював свою люльку і покірно вислуховував їх красномовні проповіді.

Інший безбожник був кравець, чоловік уже не першої молодості, з сивиною у волоссі, але володів нісенітним, нестерпним характером і, як видно, здатний при нагоді влаштувати своєму ближньому якусь капость. Якщо трунар поводився скромно, терпляче зносив усі нападки і лише зрідка й досить несміливо висловлював своє суворе кредо, то кравець постійно готовий був сам перейти в наступ і знаходив якесь задоволення в тому, щоб зачіпати почуття вірян грубим жартом і міцним слівцем, змушував їх здригатися від жаху, безжально піддаючи сумніву, заперечуючи і опошляючи все те, що було для них святим, передражнював, як справжній Уленшпіґель, кожне слово цих простодушних бідолах і викликав у них своїм балаганним гумором гріховне бажання посміятися над тим, що не смішно. У нього не було ні глибоких думок, ні поваги до будь-чого, навіть до природи, а єдиною його потребою було заперечувати існування Бога, вірніше, нарікати, навіщо він усе-таки існує, в той час як трунар уважав, що це для нього не так уже й важливо; зате останній був чоловіком бувалим, іще підмайстром, мандруючи містами, звик дивитися на світ Божий широко розкритими очима, та й згодом продовжував просвіщати свій розум і, якщо був в ударі, любив побалакати про різні дивовижі. Кравцю ж подобалися тільки плітки, та бешкети, та галасливі лайки з балакучими прочанками; його ставлення до євреїв теж видавало його безглуздий характер. Якщо трунар, який вважав їх такими ж людьми, як і він сам, ставився до них доброзичливо і був привітний із ними, то кравець усіляко дражнив і мучив їх і знущався над ними з воістину християнською зарозумілістю, пускаючи в хід усі відомі йому заяложені жарти, якими дражнять євреїв, так що часом бідолахи і справді ображались і спересердя йшли з кімнати. Зазвичай справа закінчувалася тим, що у пані Марґрет уривався терпець і вона проганяла цього злого демона зі свого будинку; але незабаром він знову з’являвся там, якийсь час тримався трохи обережніше, говорив тихо і вкрадливо, і всі терпіли його, хоча й знали, що все це ненадовго і що незабаром він знову візьметься за старе. Мабуть, усі ці люди, що так полюбляли поговорити й посперечатися, мали потребу в ньому як у живій ілюстрації їх власних уявлень про те, яким мусить бути безбожник; втім, його атеїзм і насправді вельми точно відповідав цим уявленням; зрештою, всім стало цілком ясно, що він жене від себе думки про Бога і про безсмертя головним чином тому, що вони заважають йому віддаватися порожній і гультяйській життєвій суєті, а згодом, коли йому настала пора вмирати, він так скиглив і голосив, тремтів усім тілом і скреготав зубами і так жадав полегшити свою душу покаянною молитвою, що добрі християни могли тепер торжествувати свою повну перемогу і що ж стосується трунаря, то він перед смертю встиг іще сам виготовити собі труну, причому вистругав її з таким же незворушним спокоєм, як і ту, з якої він колись почав свою роботу.