Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Ось що являло собою це товариство, що так часто – особливо взимку – збиралося на вечірні розмови в будинку пані Марґрет, і не пам’ятаю вже, як усе це почалось, але тільки з певного часу я став усе частіше проводити свої дні в її дивовижному закладі, серед заклопотаного снування покупців і продавців, а вечорами сидів біля ніг самої господині, яка дуже була прихильна до мене. Її ставлення я заслужив тим, що слухав розмови дорослих із незмінною увагою, хоч про які б дивні та химерні речі йшлося. Щоправда, їх пошуків у галузі теології та моралі, – хоча вони нерідко були дуже і дуже наївними, – я тоді ще не розумів, але так як і самі співрозмовники не любили довго затримуватися на цих матеріях і зазвичай відразу ж переходили до того, що вони дійсно бачили та пережили, то бесіда звертала тим самим в інше русло, в галузь натурфілософії, де і я дещо тямив. Сперечальників цікавили насамперед явища духовного життя, такі, як сни, передчуття тощо, для яких вони намагалися знайти пояснення в повсякденному житті, але їх допитливий розум намагався проникнути також і в таємничі сфери зоряного неба, в глибини моря та в надра вогнедишних гір, про які їм доводилося чути, – і все це вони зводили так чи інакше до релігійних поглядів. Вони читали одкровення ясновидців, описи дивовижних подорожей на різні віддалені світила й інші повчальні книжки такого штибу, придбані пані Марґрет за їхньою порадою, а потім сперечалися про них, висловлюючи при цьому найсміливіші здогадки, які виникли в їх розпаленій уяві. Часом хтось із них підкріплював свої доводи деякими науковими відомостями, випадково почерпнутими ним де-небудь, наприклад, у розмові зі слугою одного астролога, який стверджував, ніби через підзорну трубу його пана видно якісь живі істоти на Місяці та щоcь на зразок палаючих кораблів на Сонці. Але найяскравішу уяву мала пані Марґрет, у якої усякий вимисел здобував плоть і кров. У неї була звичка по кілька разів на ніч вставати з ліжка і підходити до вікна, подивитися, що відбувається у світі під покровом темряви та нічної тиші, причому кожного разу вона дійсно що-небудь помічала: то якусь підозрілу зірку, що мала вигляд не такий, як завжди, то комету, то який-небудь червонуватий відблиск у небі, й для всіх цих явищ вона негайно ж знаходила особливу назву. Усі навколишні предмети жили в її очах своїм життям, сповненим глибоким змістом; коли сонячний промінь потрапляв у склянку з водою і, пройшовши крізь неї, падав на гладенько відполіровану поверхню столу, грайлива веселка з її сімома кольорами здавалася їй безпосереднім відображенням тієї пишноти, яка буває тільки на небесах, у самому раю. «Дивіться, дивіться, – казала вона, – хіба ви не бачите, які там чудові дерева та квіти? а зелені ґаночки та червоні шовкові хустки? а ці золоті дзвіночки і сріблясті фонтани?» – і щоразу, коли сонце заглядало до її кімнати, вона проробляла цей досвід, «щоб хоч одним оком заглянути на небеса». Чоловік називав її за це старою зайдиголовою і разом із кравцем нещадно висміював її. Зате коли мова заходила про привидів, вона відчувала куди більш твердий ґрунт під ногами, бо вже щодо цього, безсумнівно, мала чималий досвід, який дався їй нелегко; та й у всіх інших було що розповісти на цей рахунок. Щоправда, відтоді як вона перестала виходити з дому, з нею не траплялося більше нічого особливого, якщо не брати до уваги того, що вона частенько чула метушню та стукіт у старій коморі й іноді, стоячи опівночі або вдосвіта на своєму звичайному спостережному посту біля вікна, бачила, як у темряві ночі по вулиці бродить чорна вівця. А іншого разу біля вхідних дверей стояв карлик, і поки вона пильно розглядала його, бажаючи переконатися, що це не сон, він раптом починав рости на її очах, усе вище й вище, і вже майже діставав до підвіконня, так що вона ледве встигала зачинити вікно та сховатися під ковдру. Але все це не йшло в порівняння з тим, що їй довелося пережити в молодості, особливо в ті роки, коли вона ще жила в селі й їй доводилося в будь-яку пору доби ходити й полем і через ліс. Бувало, її переслідували якісь безголові люди, що цілими годинами крокували поруч із нею по дорозі й не відставали, хоч як би старанно вона молилася; душі померлих селян, які не знайшли собі спокою і приходили ночами на своє поле, з благанням простягали до неї руки; повішені зривалися з високих ялинок і з диким завиванням бігли слідом за нею, щоб полегшити свої страждання, побувши поблизу доброї християнки; мороз пробігав по шкірі, коли вона описувала своє тодішнє безвихідне становище: їй так і кортіло поглянути хоч одним оком на ці моторошні постаті, а в той же час вона чудово знала, як шкідливо і небезпечно дивитися на них. Якось у неї навіть розпухав весь бік, лівий або правий, зважаючи на те, з якого боку йшли за нею мерці, й їй доводилося посилати за лікарем. Вона розповідала також про чаклунство та чорнокнижництво й запевняла, що ще наприкінці минулого століття, в роки її юності, в селі часто-густо займалися такими речами. Так, наприклад, в її рідних краях у деяких заможних селян, які жили великими сім’ями, були давні язичницькі книги, за допомогою яких вони творили надзвичайні справи. Вони підносили полум’я до стогу і пропалювали в ньому дірку, причому сам стіг залишався цілим, уміли заговорювати воду і управляти димом, змушуючи його здійматися з димаря в будь-якому напрямку й утворювати різні кумедні фігури, але все це були ще безневинні жарти. Набагато страшніше було потрапити в число їх недругів, яких вони безжалісно зводили зі світу, – для цього вони вбивали в стовбур верби три цвяхи, щось шепотіли над ними, і людина починала повільно марніти (батько Марґрет довго мучився з їх милості якоюсь хворобою, але їх підступи були вчасно розкрито, і його врятували капуцини), або ж насилали наслання на поля своїх ворогів, так що зерно в колосках перегоряло, а потім самі ж знущалися над нещасними, коли ті голодували і терпіли нужду. Щоправда, люди втішали себе тим, що коли хто-небудь із цих чаклунів дозрівав для пекла, за ним з’являвся чорт і після нелегкої боротьби ніс із собою його душу, а проте все це знову-таки наганяло страх на добрих християн, і самій оповідачці доводилося бачити закривавлений сніг і клапті волосся на місці події, що навряд чи можна назвати приємним видовищем. У таких селян завжди було багато грошей, і коли траплялося весілля чи похорон, вони відміряли їх гарнцем і переносили у великих цебрах. Весілля в той час грали з великою пишністю, як у давнину. Вона ще пам’ятала одне таке весілля, на яке зібралося душ сто гостей, і всі вони, чоловіки й жінки, приїхали верхи. На жінках були корони з сусального золота, шовкові сукні та намиста зі згорнених у рурку дукатів у три, а то і в чотири ряди; але і тут справа не обійшлася без чорта: він непомітно прискакав із усіма гостями, і після вечері там творилося таке, що й сказати незручно.