Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Але через кожні три-чотири місяці, з настанням однієї з чотирьох пір року, коли сама природа, що так різко змінюється в цей час, нагадувала старим, яким є недовговічним життя людське, а їх тілесні недуги частіше давали знати про себе, – їх давня ворожнеча знову прокидалась, і між ними спалахувала відчайдушна суперечка. Зазвичай це траплялося темної ночі, коли їх мучило безсоння, – і тоді, сидячи у своєму старовинному широкому ліжку під спільною строкато розфарбованою запоною, вони до самого світанку, не звертаючи уваги на відчинені вікна, кидали одне одному в обличчя тяжкі звинувачення та образливі лайливі слова, так що сонні вулиці прокидалися від їх криків. Вони дорікали одне одному за гріхи давно минулі молодості, прожитої в чуттєвих утіхах, і будили тишу ночі, голосно сперечаючись про справи минулих, про те, що сталося ще до настання нашого століття, далеко в горах і долинах, де встигли відтоді вирости або, навпаки, зникнути цілі густі ліси, і згадуючи учасників цих подій, які давним-давно зотліли в своїх могилах.

Потім чоловік вимагав у дружини, щоб вона пояснила, чому вона, власне, сподівається пережити його, або дружина вимагала того ж від чоловіка, і між ними починалася вельми неприємна суперечка про те, хто ж із них усе-таки буде мати задоволення поховати іншого.

Ці огидні сцени тривали й наступного дня, на очах у всіх, хто приходив у їх будинок, чи то знайомі, чи чужі, так що бідолашна жінка зрештою вибивалася з сил і починала плакати й молитися; що ж стосується її чоловіка, то він тримався начебто навіть бадьоріше, ніж зазвичай: весело насвистував або ж заходився пекти собі оладки, невпинно бурмочучи щось під ніс. Відпустивши якусь шпильку, він міг цілий ранок повторювати одне й те ж, так що від нього тільки й чути було: «П’ятдесят один! П’ятдесят один! П’ятдесят один!» – Або ж додавав для різноманітності: «Не знаю, не знаю, здається мені, що стара баба з будинку навпроти знову вирушила сьогодні з раннього ранку на прогулянку! Недарма вона купила вчора нову мітлу! Тож я бачив, як у повітрі щось таке промайнуло… певно, її червона спідниця; дивно! гм! П’ятдесят один», – і так далі. При цьому в серці у нього все так і кипіло від злості, й він норовив дошкульніше уразити дружину, знаючи, що своїми жартами він завдає їй іще більших страждань: адже її запас злості швидко вичерпувався, і в неї не було більше сил продовжувати цю тяжку сварку. Зате і вона і він мали інший засіб, аби насолити одне одному: цей засіб полягав у тому, що після кожної такої сварки обоє ставали до марнотратства щедрими й обсипали подарунками всіх, хто потрапляв під руку, немов кожне з них хотіло прожити на очах в іншого свій статок, якого те домагалося.

Чоловік Марґрет був не те щоб невіруючим, але оскільки і в Бога і в рай він вірив вельми своєрідно, тобто так само, як у духів та відьом, то Бог у нього був якось сам по собі, а життя саме по собі, тож йому діла не було до тих моральних принципів, які неминуче випливають із віри в Бога; він тільки й знав, що їв та пив, сміявся і лихословив, базікав і дивачив, навіть і не думаючи про те, щоб узгодити свій легковажний спосіб життя із суворими вимогами моралі. Втім, і його дружині теж жодного разу не спало на думку, що її земні пристрасті якось не личать людині віруючій, а тому вона ніколи не приневолювала себе і прямо висловлювала все, що її хвилювало, вигідно відрізняючись у цьому відношенні від своїх лицемірних нахлібників. Вона любила й ненавиділа, благословляла і проклинала, ні в чому не обмежуючи себе і ні від кого не приховуючи своїх душевних поривів, ніколи не думала про те, що й сама вона далеко не безгрішна, і, не відаючи сумнівів, завжди сміливо посилалася на Бога та його всемогутність.

У кожного з подружжів було безліч напівзлиденних родичів, що жили в усіх куточках округи. Всі вони в рівній мірі тішили себе надією отримати відому частку солідної спадщини, тим більше що пані Марґрет, яка підживлювала непереборну неприязнь до тих, хто безнадійно загруз у злиднях, приділяла їм від своїх щедрот лише дуже вбогі подачки та пригощала їх за своїм столом тільки по святах. У ці дні в її будинку з’являлися двоюрідні брати і сестри, старі тітки і дядьки з чоловікового та з її боку, зі своїми змарнілими довгоносими дочками і сухотними синами, і всі ці бідняки несли мішечки та кошики з жалюгідними підношеннями, розраховуючи придбати таким чином прихильність примхливих старих і понести додому щедріші відповідні подарунки. Ця велика рідня різко розпадалася на два табори, кожен із яких примикав до однієї із ворогуючих сторін і поділяв з нею надії на те, що її недруг помре раніше і спадок з часом збільшиться. Вони ненавиділи одне одного так само пристрасно і ворогували так само непримиренно, як і сама Марґрет і її чоловік, що слугували їм прикладом, і коли, наситившись і відігрівшись за незвично щедрою трапезою, все це боязке спочатку збіговисько сміливішало та починало почуватися вільніше, тоді між обома партіями щоразу розгорялася палка суперечка. Чоловіки, що підбирали зі столу недоїдені окости, били ними один одного по головах, перш ніж сховати їх у свій мішок, а їхні дружини обсипали одна одну лайкою, підносячи кулак просто до блідого, загостреного носа суперниці, і вирушали геть із приємним відчуттям у шлунку, але зате зі злістю та заздрістю в серці. Взявши під пахву туго набиті вузлики, вони неквапливими кроками виходили з міських воріт, аби пуститися в далеку дорогу до своїх хат, а коли вони – все ще спересердя – розлучалися де-небудь на роздоріжжі, очі їх шпурляли колючі погляди з-під недільних чіпців, прикрашених жалюгідними стрічками.