Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Мабуть, тільки цією останньою обставиною й можна пояснити деякі мої тодішні вчинки, в тому числі одну абсолютно незрозумілу витівку, яку я утнув у віці близько семи років, – бо навіть я сам не міг би підшукати для неї якогось іншого пояснення. Одного разу я сидів за столом, захоплений якоюсь грою, і вимовляв півголосом непристойні лайливі слова, не усвідомлюючи того, що вони означають; мабуть, я почув їх де-небудь на вулиці. Сусідка, що сиділа в цей час тут же, в кімнаті, й базікала з матінкою, була вражена цими словами і звернула її увагу на те, що я говорю. Обличчя матінки набуло суворого виразу, й вона запитала, хто мене цьому навчив, а сусідка почала розпитувати мене ще наполегливіше; я був здивований усім цим, на хвилину замислився і назвав хлопчика, якого я часто бачив у школі. До його прізвища я негайно ж додав ще два чи три, причому все це були підлітки років по дванадцять – тринадцять, із якими я досі навіть і не розмовляв. На мій подив, через кілька днів учитель звелів мені залишитися після уроків, залишивши в класі також і чотирьох названих мною хлопчиків, що здалися мені мало не дорослими чоловіками: всі вони були набагато старші, ніж я, і вищі за мене майже на цілу голову. Потім з’явився священик, один із опікунів школи, що зазвичай викладав нам Закон Божий; він сів за стіл, де сидів учитель, а мені звелів сісти поруч із собою. Хлопчиків же змусили стати в ряд перед столом, і вони чекали, що буде далі. Потім священик урочисто поставив їм запитання, чи правда, що вони вимовляли в моїй присутності якісь лайливі слова; вони дуже здивувались і не знали, що їм відповідати. Тоді священик запитав мене: «Де ти чув од них усе це?» Тут мене знову понесло, і, не довго думаючи, я відповів із лаконічною певністю: «У Братцевому гайку!» Так називалася гай за годину ходьби від міста, в якому я зроду не бував, я тільки чув, що її часто згадують у розмові. «Як же все це сталось і як ви туди потрапили?» – звучало наступне запитання. Я почав розповідати, нібито хлопчики вмовили мене піти з ними в ліс, і докладно описав усе те, що зазвичай відбувається, коли старші діти вигадують якусь витівку, йдуть далеко від дому і беруть із собою зовсім маленького хлопчика. Обвинувачені були обурені й зі слізьми на очах запевняли, одні – що вони були там дуже вже давно, а інші – що вони і зовсім ніколи там не бували, тим більше зі мною! При цьому вони дивилися на мене з боязкою ненавистю, немов на якесь злобливе гадюченя, і взялися було обсипати мене докорами та осаджувати запитаннями, але їм звеліли помовчати, а мені запропонували описати дорогу, по якій ми туди йшли. Я негайно ж жваво уявив собі цю дорогу, ніби побачив її своїми очима, а оскільки хлопчики не бажали визнавати мою вигадку, в яку я тепер сам увірував (адже якщо нічого цього не було, нас не викликали б на допит), то їхні заперечення тільки розохотили мене, і я докладно описав дорогу, що веде до гаю. Я знав ті місця тільки з чуток і ніколи не звертав особливої уваги на те, що про них говорилось, але в той момент усе почуте слово по слову спливло в моїй пам’яті, й опис вийшов якось сам собою. Потім я розповів, ніби по дорозі ми збивали з кущів горіхи, розвели багаття і смажили на ньому крадену картоплю, а потім ґрунтовно відлупцювали сільського хлопчиська, який намагався нас зупинити. Прийшовши в ліс, мої супутники здерлися на високі ялини та здійняли там нагорі страшний галас, нагороджуючи при цьому священика і вчителя різними прізвиськами. Розмірковуючи над зовнішністю наших наставників, я давно вже сам придумав для них ці прізвиська, але досі тримав їх при собі; тепер, коли мені випала нагода, я приточив їх до моєї розповіді, чим і викликав сильне обурення цих поважних людей і страшенне здивування ні в чому не винуватих хлопчиків. Я запевняв, що, спустившись із дерев, вони нарізали довгих прутів і зажадали, щоб я теж забрався на маленьку ялинку і голосно прокричав звідти всі ці клички. Коли ж я відмовився, вони прив’язали мене до стовбура і доти хльостали мене прутами, поки я не погодився сказати все, що вони вимагали, навіть ті непристойні слова. Поки я викрикував ці лайки, вони встигли втекти у мене за спиною, і в ту ж хвилину до мене підійшов якийсь селянин; він почув мої безсоромні слова і взявся скубти мене за вуха. «Ну постривайте ж, паскудні хлопчиська, – вигукнув він, – одного-то я зловив», – і дав мені кілька ляпасів. Потім він теж пішов, залишивши мене стояти під деревом, і в цей час уже почало смеркати. З великими труднощами вирвавшись із пут, я почав шукати в темному лісі дорогу додому. Але тут я заблукав, звалився в якусь глибоку річку і, просуваючись уздовж неї наполовину вплав, наполовину вбрід, вибрався таким чином із лісу і, зазнавши чимало небезпек, нарешті-таки знайшов дорогу. На довершення всього на мене напав величезний цап, але я відбився від нього, спритно виламавши кілок із тину, і змусив його тікати.