Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Усе це тривало довгі роки, поки нарешті стара Марґрет не вирішила подати приклад своєму чоловікові, сама вирушивши в царство духів і привидів, яке настільки займало колись її мрії. Залишений нею заповіт виявився цілковитою несподіванкою для всіх, тому що в ньому вона відказала весь свій статок одній людині: цим єдиним спадкоємцем був останній і наймолодший із числа її фаворитів, які так тішили її серце своєю спритністю та успіхами в справах, і вона померла у твердій впевненості, що її грошики не дістануться бевзям, а славно послугують людям путнім, у чиїх руках вони стануть силою. На її похорон зійшлися всі родичі подружжя, і, побачивши, як вони обдурені у своїх сподіваннях, всі здійняли страшенний крик і плач. Вони одностайно зненавиділи щасливого спадкоємця, який спокійнісінько склав своє добро на великий віз, одібравши все те, з чого ще можна було витягти якусь користь. Він залишив нещасним біднякам тільки готівковий запас провізії та зібрані покійною книги і старовинні речі, за винятком тих, які були з золота чи срібла або ж являли собою хоч якусь цінність. Натовп родичів небіжчиці, що гірко ремствували, не покидав її будинку три доби, поки не було роздроблено останню кісточку і видобутий із неї мозок не було під’їдено за допомогою останньої скоринки хліба. Після цього вони почали поступово розходитися, причому кожне встигло прихопити на пам’ять іще який-небудь трофей. Один відносив на плечі стос «язичницьких книг», пов’язаних товстою мотузкою і притиснутих для міцності поліном, а під пахвою – вузлик із сушеними сливами; в іншого за спиною висіла на ціпку ікона Богоматері, а на голові погойдувалася різьблена скринька майстерної роботи, в усіх шухлядках якого були спритно укладені картоплини. Худі довготелесі дівиці несли витончені старомодні корзини з вербових прутів і строкато розфарбовані коробки, заповнені штучними квітами та збляклою мішурою; діти тягли воскових янголят або яку-небудь китайську вазу; і все це дуже скидалося на натовп іконоборців, який тільки-но вийшов із розграбованої церкви. І все ж кожне з них пригадало зрештою, скільки добра зробила йому покійна, і, вирішивши зберегти свою здобич як пам’ять про неї, поверталося додому з сумом у серці; головний же спадкоємець недовго крокував за своєю підводою, – він раптом зупинився, постояв у нерішучості, а потім звернув до першого ліпшого лахмітника і збув йому все своє добро до останнього цвяха. Потім він вирушив до ювеліра, продав медалі, чаші та ланцюги і, не оглядаючись, бадьорим кроком вийшов із міста, захопивши з собою тільки свій набряклий капшук і костур. У нього був задоволений вигляд, як у людини, що покінчила нарешті з неприємною і клопіткою справою.

Тепер у будинку залишився тільки осиротілий старий, що жив на залишки тих грошей, які дісталися йому від колишнього поділу і вже встигли з тих пір сильно підтанути. Він прожив іще три роки і помер у той самий день, коли йому довелося розміняти свою останню монету. Всі ці роки він витрачав час на те, що намагався уявити собі в усіх подробицях, як він зустрінеться на тому світі з дружиною, з якою він збирався серйозно поговорити, – якщо вона і там «носиться зі своїми навіженими вигадками», – і як влучно він висміє її, на потіху всім дідуганам – апостолам і пророкам. Він згадував і багатьох інших уже померлих приятелів і радів, передчуваючи зустріч із ними, коли вони згадають свої молоді літа і свої колишні пустощі. Я не чув, аби він говорив про загробне життя інакше, як у цьому веселому тоні. Але скоро йому мало стукнути дев’яносто, він осліп, усе частіше починав сумувати і нарікати на свої прикрощі, на докучливі недуги та старечу неміч, тепер йому було не до жартів, і він тільки гірко вигукував, що людей треба просто вбивати, поки вони не встигли стати такою жалюгідною старою руїною.

Нарешті він згас, як гасне лампада, коли в ній вичерпається остання крапля оливи; люди забули його ще за життя, і я, тоді вже підліток, був, мабуть, єдиним із його колишніх знайомих, які побажали провести до могили цю жалюгідну грудочку праху.

Із раннього отроцтва я уважно стежив за всіма подіями в житті цього будинку і, подібно до хору в трагедіях стародавніх, був не тільки свідком, але нерідко і втручався в дію. Я то походжав по кімнаті, то сідав десь у куточку, а коли при мені розігрувалась якась гучна сцена, я завжди стояв у самісінькій гущі дійових осіб. Я діставав книги з полиць і вимагав, аби мені пояснили якусь дивину, що зацікавила мене, або ж грався дрібничками пані Марґрет. Серед безлічі людей, які бували в цьому будинку, не було нікого, хто не знав би мене, і всі вони були привітні зі мною, тому що це подобалося моїй покровительці. Що стосується мене самого, то я намагався менше говорити, але зате трохи краще прислухатись і придивлятися до того, що на моїх очах відбувалося, аби не упустити жодної подробиці. Переповнений усіма цими враженнями, я брів через вулицю додому, і там, у нашій тихій кімнаті, починав ткати нескінченну химерну тканину мрії, а моя збуджена уява сновигала по ній, як човник, скрашуючи її все новими і новими візерунками. Ці фантастичні образи перепліталися в моїй голові зі справжнім життям, так що я насилу відрізняв одне від другого.