Не пам’ятаю, чим пояснити те, що в школу дозволялося приносити квіти і навіть тримати їх у руках під час уроку: чи то цей зворушливий звичай був просто поблажкою, чи то він був уведений із якимось наміром, але, в усякому разі, я не зустрічав цієї милої маленької вольності ні в одній іншій школі; пам’ятаю тільки, як приємно було дивитися на дітей, коли вони весело крокували по залі й майже кожна дівчинка несла троянду чи гвоздику, тримаючи її між пальцями складених за спиною рук, у той час як хлопчики тримали свою квітку в зубах, як люльку, або ж хвацько закладали її за вухо. Всі вони були діти дроворубів, поденників, бідних кравців, шевців і людей, які жили на кошти громадського піклування. Багатші ремісники, у званні майстра, в котрих були певні статки, не мали права віддавати своїх дітей у цю школу. Тому я був одягнений краще і охайніше, ніж усі мої товариші, та вважався серед них мало не аристократом, що, втім, не завадило мені досить швидко зійтися з нещасними хлопчаками, що красувалися в строкатих латках, і засвоїти їх звичаї та навички, принаймні ті, які не здавалися мені занадто дивними та неприємними. Бо у дітей бідняків, – хоча вони зовсім не гірші й не зіпсованіші, а скоріше навпаки, чистіші та незлобивіші серцем, ніж діти людей багатих або взагалі забезпечених, – все ж іноді буває якась зовнішня грубість, і деякі з моїх однокашників відштовхували мене своїми зумисне зухвалими замашками.
У той час я ходив у всьому зеленому, тому що обидва нові костюмчики, подаровані мені матінкою, один недільний і один на кожен день, були перешиті з військової форми батька. Майже все цивільне вбрання, що залишилося від нього, теж було зеленого кольору, а позаяк матінка дуже уважно та суворо стежила за тим, аби я беріг одяг і тримав його в порядку та чистоті, й перекроєних із його спадщини курток і сюртучків мені вистачило до двадцятирічного віку, то за мої незмінно одноколірні наряди мене ще в ранньому дитинстві прозвали «Зеленим Генріхом», і відтоді ніхто в нашому місті не називав мене інакше. Саме під цим барвистим прізвиськом я незабаром став відомою особою в школі та на вулиці й скористався своєю популярністю для того, щоб продовжувати мої спостереження і брати участь у всіх подіях, які відбувалися навколо мене на манер античного хору. Я знав майже всіх дітей і став таким чином вхожий і в оселі їх батьків; усі радо приймали мене, тому що я уславився як тихий, добропорядний хлопчик, проте, придивившись до домашнього укладу і звичок цих осель, я більше вже не з’являвся у них, а віддалявся в свою штаб-квартиру в пані Марґрет, оскільки найцікавіші речі можна було побачити, мабуть, усе-таки там. Вона раділа тому, що незабаром я не тільки навчився швидко читати вголос по-німецьки, але й міг пояснювати їй латинські літери, що так часто зустрічалися в її книгах, і вчив її арабських цифр, яких вона ніяк не могла второпати. Крім того, я складав для неї різні пам’ятки, записуючи їх готичними літерами на окремих аркушах, які вона могла зберігати й при нагоді легко прочитати, і став таким чином чимось на зразок секретаря при її персоні. Вважаючи мене геніальною головою, вона вже тоді бачила в мені одного з тих успішних розумників, які завжди були її улюбленцями, пророкувала мені блискуче майбутнє та заздалегідь раділа за мене. І справді, навчання не тільки давалося мені без зусиль, але навіть приносило задоволення, і якось непомітно для самого себе я настільки досяг успіху в науках, що дістав почесне право навчати моїх молодших однолітків. Це стало для мене джерелом нових радощів, головним чином тому, що тепер я був наділений владою карати й нагороджувати і, отже, міг по своїй волі розпоряджатися долями ввірених мені маленьких підданих і одним своїм словом викликати їх усмішку і сльози, дружбу і ворожнечу. Навіть перші проблиски любові до жінки пробігали іноді, наче легенькі досвітні хмарки, над усіма цими почуттями. Коли я сидів на своєму стільці, оточений зграйкою з дев’яти-десяти маленьких дівчаток, місце поруч зі мною виявлялося то першим, найпочеснішим, то останнім місцем, – залежно від того, в якій частині величезної зали ми займалися. Це і вирішувало долю вподобаних мною дівчаток, яких я або постійно тримав нагорі, у світлому сонмі славних і доброчесних, або надовго виганяв у похмурі низи, де животіли грішники та знедолені, намагаючись і в тому і в іншому випадку наблизити їх до мого деспотичного серця. Однак і на його долю теж діставалося чимало хвилювань, бо яка-небудь не по заслугах піднесена красуня часто вже не вважала за потрібне хоча б усміхнутися мені на знак подяки, брала незаслужену відзнаку як належне й, анітрохи не рахуючись із моїми планами, починала так відчайдушно пустувати, що я не міг підтримувати її й надалі на слизькій вершині слави, якщо не хотів чинити явної несправедливості.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу