Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Таким чином, мені мимоволі доводилось обмежуватися своїм особистим спілкуванням із Богом, і я, як і раніше, наполегливо дотримувався звички молитися поодинці й самостійно звертатися до нього в різних справах, притому лише тоді, коли я відчував потребу в цьому. Тільки «Отче наш» я читав регулярно, вранці й увечері, та й то не вголос, а подумки.

Більш того, Господь Бог зовсім зник не тільки з мого внутрішнього, духовного життя, але й із життя зовнішнього, з моїх дитячих ігор та розваг, і, незважаючи на всі зусилля матінки й пані Марґрет, я ніяк не міг знайти місця для нього. На довгі роки сама думка про Бога стала для мене чимось прозаїчним у тому сенсі, який вкладають у це слово погані поети, які вважають прозаїчним справжнє життя, на відміну від вигадки та казки. Моїм казковим поетичним світом було, хоч як це дивно, саме життя і навколишня природа, і саме там я шукав радостей, в той час як Бог став для мене неминучою, але сірою і нудною, як прописна істина, дійсністю, від якої я намагався скоріше звільнитися, згадуючи про неї лише мимоволі, як дитина, що вдосталь напустувалась і зголодніла, згадує про буденний суп, який очікує її вдома. Все це було наслідком тієї методи, яка силоміць залучає дітей до релігії та яку я випробував на собі. В усякому разі, я не можу пригадати, – хоча і бачу ясно, як у дзеркалі, ту далеку пору мого життя, коли в мені ще не прокинулося зріле мислення, – щоб мені хоч раз довелося відчути благочестивий молитовний трепет, нехай навіть у тій наївній формі, в якій його відчувають діти.

Ця пора ранньої, але майже повної невіри, що збіглася саме з тим віком, коли душа дитини така податлива та сприйнятлива, і тривала років сім-вісім, видається мені тепер безвідрадним і похмурим лихоліттям, і я звинувачую в цьому цілком катехізис та його проповідників. Бо пильніше вдивляючись у сутінки, в яких дрімала моя душа, я все більше переконуюся, що не любив Бога моїх дитячих років, а тільки звертався до нього в нужді. Лише тепер я зрозумів до кінця, що в ті далекі роки я жив немов під якимось похмурим і холодним покровом, що приховував від мене добру половину навколишнього світу, отупляв мій розум і робив мене покірним і боязким, так що я не розумів людей і не вмів висловити того, що я сам думав і відчував, а мої наставники бачили в мені загадку і, не знаючи, як до неї підступитися, твердили: «Дивний овоч росте в нашому городі, – не знаєш, що з ним і робити!»

Тим охочіше я проводив час наодинці з самим собою, у своєму таємному дитячому маленькому світі, який я мимоволі змушений був сам для себе створити. Матінка дуже рідко купувала мені іграшки, думаючи лише про те, як би приберегти кожен зайвий гріш на майбутнє, коли я виросту, і вважала непотрібними всякі витрати, якщо тільки вони не призначалися на найнеобхідніше. Замість цього вона намагалася розважити мене тривалими розмовами, розповідаючи мені всілякі історії зі свого життя та з життя інших людей, а позаяк жили ми усамітнено, ця звичка полюбилась і їй самій. Проте ні бесіди з матінкою, ні години, проведені в дивовижному домі нашої сусідки, все-таки не могли заповнити мого дозвілля; я відчував потребу в якійсь більш живій справі, хотів чимось зайняти свої руки, але все це знову-таки залежало від мого вміння майструвати. Незабаром я зрозумів, що не можу розраховувати на допомогу зі сторони, і заходився сам виготовляти собі іграшки. Папір і дерево, незмінні помічники в таких випадках, скоро набридли мені, тим більше що у мене не було ментора, який навчив би мене прийомам цього мистецтва. Тоді безмовна природа сама дала мені те, що я марно шукав у людей. Придивляючись здалеку до моїх однолітків, я помітив, що деякі хлопчики є володарями невеликої колекції, що складалася головним чином із мінералів і метеликів, і що, гуляючи за містом, вони самі поповнюють свої зібрання за вказівками вчителя або батька. Наслідуючи їх, я зайнявся колекціонуванням за власним розумінням і зробив низку ризикованих експедицій на струмок і вздовж річки, де виблискували під сонцем наноси зі строкатої прибережної гальки. Незабаром я зібрав чималу колекцію різнобарвних мінералів – блискучих шматочків слюди та кварцу і ще якихось камінчиків, що привернули мою увагу своєю незвичайною формою. Шматки шлаку, викинуті в річку де-небудь на гірському заводі, я теж брав за зразки рідкісних порід, злитки скла – за коштовне каміння, а старий мотлох, подібний до осколків полірованого мармуру та завитків світлопрозорого алебастру, що перепадав мені від пані Марґрет, був у моїх очах чимось надзвичайно стародавнім і рідкісним, наче його було знайдено у розкопках. Я наготував ящиків і коробок на всю колекцію та забезпечив кожен предмет ярличком із красномовним написом. Коли в нашому дворику з’являлося сонце, я зносив усі мої скарби вниз, перемивав камінчик за камінчиком у струмені джерела, після чого розкладав їх на сонці, щоб вони просохли, і довго милувався їх блиском. Потім я укладав їх у попередньому порядку по коробочках, а найцінніші екземпляри ретельно обгортав шматочком бавовни, насмиканої з величезних тюків на пристані або коло торгового складу. Цього заняття мені вистачило надовго, одначе мене цікавив тільки зовнішній бік справи, і коли я помітив, що інші хлопчики знають назву кожного каменю, що в їх колекціях є чимало дивовиж, абсолютно для мене недоступних, таких, як кристали та зразки різних руд, коли мені стало ясно, що всі вони вже дещо тямлять у цих речах, у той час як я нічого в них не тямлю, – тоді у мене пропав усякий інтерес до гри, і я тільки засмучувався, дивлячись на мої камінчики. Занедбані іграшки були для мене в той час якимось мертвим вантажем, і я не міг спокійно дивитися на них; якщо річ ставала мені непотрібною, я поспішав її спалити або заховати кудись подалі, і ось одного прекрасного дня я навантажив на себе всі свої камені, з чималим зусиллям відніс їх до річки, кинув у хвилі й, сумний і зажурений, побрів додому.