Готфрид Келлер: Зелений Генріх

Одного разу мене було за щось покарано; мене не відпустили на обід і замкнули в школі, так що мені вдалося попоїсти лише надвечір. Того дня я вперше дізнався, що таке голод, і до речі утямив повчання матінки, яка вихваляла Бога насамперед за те, що він піклується про кожну свою істоту й піклується про її прожиток, і вселяла мені, що це він створив смачний домашній хліб, послухавши наше прохання: «Хліб наш щоденний дай нам сьогодні!» Взагалі у мене прокинувся інтерес до речей їстівних, і я навіть навчився розбиратися в їх властивості, позаяк мене оточували майже виключно жінки, а головним предметом їх розмов була закупівля провізії та обговорення її якостей. Блукаючи по будинку, я поступово все глибше вникав у секрети домашнього господарства наших мешканців, які нерідко пригощали мене за своїм столом, і я був настільки невдячним сином, що всі чужі страви здавалися мені смачнішими, ніж матусині обіди. Всяка господиня варить по-своєму, – навіть якщо вона готує за тими ж рецептами, що й усі інші, – і цей особливий спосіб приготування надає її куховарству своєрідний смак, відповідний її характеру. Навіть саме помірна перевага, що віддається тій чи іншій приправі, яким-небудь корінцям і спеціям, пристрасть до страв трохи жирніших або пісніших, розваристіших або жорсткіших – все це накладає на її страви певний відбиток, красномовно говорить про те, що вона собою являє: любить вона поласувати чи поміркована в їжі, володіє вдачею м’якою чи крутою, запальною чи холодною, марнотратна вона чи скупа; таким чином, уже за тими небагатьма улюбленими стравами, які бувають у ходу в городян, завжди можна безпомилково визначити характер господині дому, в усякому разі, я сам дуже рано став таким знавцем і навчився інстинктивно дізнаватися за самим тільки бульйоном, як мені слід поводитися з тією жінкою, що його зварила. Стосовно ж моєї матері, то її страви були, так би мовити, позбавлені будь-якої своєрідності. Її супи були не жирні, але й не пісні, кава не міцна, але й не слабка, вона не клала жодної зайвої крупинки солі, але і жодної менше, ніж треба; вона варила попросту, без витівок, без манірності, як кажуть художники, в найчистіших пропорціях; її страви можна було споживати у великих кількостях, не ризикуючи зіпсувати собі шлунок. Її руки володіли мудрим почуттям міри, і, стоячи біля кухонного вогнища, вона, здавалося, повсякденно втілювала вислів: «Людина не для того живе, щоб їсти, а їсть для того, щоб жити!» Ніколи й ні в чому вона не знала надмірності й у рівній мірі не дозволяла ні в чому нестачі. Ця звичка триматися золотої середини іноді починала мені набридати, тим більше що час від часу я ублажав себе більш ласими стравами на стороні, й тоді я був не проти досить різко покритикувати її куховарство, – щоправда, вже після того, як останню ложку бувало виїдено і я був ситий. Ми завжди сідали за стіл самі, а щоб за їжею не було нудно, матінка сама полюбляла говорити зі мною, нехтуючи заради цього всіма правилами виховання; тому вона ніколи не карала мене за мої капризи, а замість того, щоб суворо осмикнути мене, воліла терпляче спростовувати мої причіпки, красномовно доводячи мені, що людина ніколи не може сказати, як складеться її доля; як знати, можливо, настане день, коли мені дуже захочеться сісти за наш стіл і попоїсти разом з нею, та тільки тоді її чи не буде на світі. Хоча в той час мені не вірилося, що щось таке і справді може коли-небудь статися, проте кожного разу, коли матінка говорила це, я відчував жалість до неї і таємний страх за себе і відразу ж визнавав себе переможеним. Іноді вона не обмежувалася цим і вселяла мені, що бути розбірливим у їжі – значить платити невдячністю за ті чудові дари, які посилає нам Творець, – і тоді мене охоплював священний трепет перед Всемогутнім давцем, і, побоюючись образити його моїми промовами, я замовкав і занурювався в роздуми про його чудесну силі та велич.

Час минав, і моє уявлення про Бога поступово ставало виразнішим, а спілкування з ним усе більш необхідним і благотворним для мене, але саме в той час я почав сором’язливо приховувати від людей своє ставлення до нього, а коли мої молитви стали більш осмисленими, в душу мою все частіше закрадалась якась боязкість, і я ніяк не міг змусити себе молитися вголос. Матінка була жінка нехитра і розсудлива; аж ніяк не відносячись до числа тих, про кого кажуть, що вони вірять гаряче, вона була попросту людиною віруючою. Вона вважала, що Бог існує не для того, щоб задовольняти неясне ловлення людського серця та суєтні бажання людей; його призначення здавалось їй простим і ясним: він був мудрий і дбайливий батько всіх живих істот, саме провидіння. Вона полюбляла повторювати прислів’я: «Хто Бога забуває, того й Бог забуде», – але я ніколи не чув, щоб вона говорила про гарячу любов до Бога. Тим більш ревно дотримувалася вона своєї віри; ми були самотні, та, думаючи про віддалене майбутнє, поки ще темне і неясне для нас, матінка почитала неабияким своїм обов’язком подбати про те, щоб я ніколи не розлучався з думкою про Господа, годувальника й заступника нашого, і своїми невпинними турботами вона прищепила мені життєдайне почуття надії на Бога.