Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Це що ще таке? Так, значить, ти наробив іще й боргів? Що далі, то гірше! Я бачу, ви обидва поставили справу на широку ногу! – продовжувала вона, пробігаючи очима акуратні колонки цифр, а Мейєрлейн невпинно вигукував:

– Не звольте турбуватися, пані Леє! Тут усе абсолютно точно! Так і бути, цією додатковою сумою, що стоїть унизу, я готовий поступитися, – сплатите мені тільки основний рахунок!

Вона розсміялася гірким сміхом і вигукнула:

– Так, так… Так от ти який! Про цю справу ми ще поговоримо з твоїми батьками, пане позикодавець! Звідки ж узявся такий неабиякий борг, хотіла б я знати!

У відповідь на це негідний хлопчисько гордо випнув груди і заявив:

– Я не потерплю сумнівів у моїй чесності! Прошу вас переконатися, що гроші належать мені на законній підставі!

Побачивши, що я зовсім збентежений і пригнічено мовчу, матінка суворо запитала мене:

– Ти справді заборгував йому ці гроші? І як це все вийшло? Відповідай!

Знічено пробелькотівши «так», я почав пояснювати, яким чином я потрапив до нього в боржники. Тут у матінки увірвався терпець, і вона звеліла Мейєрлейну забиратися геть разом зі своєю книжечкою. Він розкланявся з нахабною розв’язністю і, йдучи, ще раз погрозливо подивився на мене. Тоді матінка почала розпитувати, як було діло, і, дізнавшись про всі подробиці, сильно розгнівалась; адже Мейєрлейн завжди здавався їй таким ґречним хлопчиком, що вона просто не підозрювала, на які непристойні вчинки він мене підбурював. Скориставшись цією нагодою, вона детально розібрала все, що сталось і зробила мені серйозне застереження, але на цей раз говорила зі мною вже не тоном суворого, караючого судді, а якось особливо проникливо, як друг і любляча мати, що зуміла зрозуміти помилки свого сина і вже вибачила їх. І тепер усе було добре.

Але ні, виявилося, що не все. Прийшовши вперше після канікул до школи, я помітив, що навколо Мейєрлейна зібралося багато хлопчиків, які про щось перешіптуються і з глузливою посмішкою поглядають у мій бік. Я передчував, що це не на добре, і не помилився: тільки-но скінчився перший урок, який давав сам директор школи, мій кредитор вийшов уперед, шанобливо звернувся до нього і, тримаючи в руках свою книжечку, без запинки виклав свою скаргу на мене. Весь клас завмер і обернувся на слух, а я сидів як на голках. Директор у подиві повертів книжечку в руках, переглянув її та приступив до розгляду, який Мейєрлейн одразу ж спробував спрямувати по вигідному для нього шляху. Одначе директор наказав йому помовчати і побажав вислухати, що скажу я. Мені не хотілось особливо розводитися про цю справу, й я пробурмотів щось малозрозуміле; але тут наш наставник закричав:

– Досить! Ви обоє рябоє й будете покарані! – Потім він підійшов до кафедри, де лежали класні журнали, і поставив проти наших прізвищ по жирній одиниці за поведінку.

– Пане директор, але я ж… – розгублено почав Мейєрлейн.

– Мовчати! – крикнув той, забрав у нього книжку, що наробила стільки лиха, і розірвав її на дрібні шматочки. – Якщо ти цю ж мить не замовкнеш або попадешся мені ще раз, – вів далі він, – я замкну вас обох у карцер і покараю як невиправних негідників! Забирайся!

На одному з наступних уроків я написав своєму недругу записку з обіцянкою: починаючи з сьогоднішнього дня, віддавати йому кожен крейцер, який мені вдасться заощадити, і таким чином поступово погасити весь свій борг. Згорнувши записку рурочкою, я переправив її під партами до нього й отримав відповідь: «Або негайно все, або нічого!» Після уроків, як тільки пішов учитель, мій злісний демон уже чекав мене в дверях, оточений натовпом хлопчаків, які передчували цікаве видовище, і коли я хотів вийти з класу, він загородив мені дорогу й голосно сказав:

– Дивіться, ось він, шахрай! Усе літо він крав у своєї матері гроші, а в мене захарлав п’ять гульденів і тридцять крейцерів! Нехай усі знають, що він за птиця! Подивіться на нього!

З усіх боків пролунали крики:

– Е, та він, виявляється, страшенний шахрай, наш Зелений Генріх!

Згоряючи від сорому, я крикнув:

– Ти сам шахрай і шалапут!

Одначе мені не вдалося перекричати натовп, п’ять-шість відчайдушних забіяк, які вічно шукали, над ким би познущатися, примкнули до Мейєрлейна, учепилися за мною і до самої домівки обсипали мене лайливими прізвиськами. Відтоді такі сцени повторювалися майже щодня; навербувавши собі союзників, Мейєрлейн улаштував проти мене цілу змову, і хоч де б я з’являвся, мене переслідували злісні вигуки. Тепер від мого вихваляння не залишилося й сліду, і я знову став неповоротким і боязким, що ще більше розпалювало завзяття моїх кривдників, викликаючи у них бажання потішатися наді мною, поки це їм нарешті не набридло. Всі ці молодики й самі були народ пропащий, в одних рильце вже було в пушку, інші тільки чекали випадку чогось накоїти. Дивно, що, незважаючи на свою розсудливість і старанність, Мейєрлейн не обирав собі друзів серед споріднених йому натур, а завжди водився з найлегковажнішими та найпустотливішими хлопчаками або ж із роззявами на зразок мене. Одначе серед моїх однолітків знайшлися й інші, більш порядні та схильні до миролюбності хлопчики, які не схвалювали поведінку моїх безжальних гонителів, та й узагалі не поділяли їх презирства й неприязні до мене і навіть не раз захищали мене від їх нападок, так що багатьох я від душі полюбив. Таким чином, я придбав собі чимало друзів якраз серед тих, кого я досі зовсім не помічав. Зрештою, Мейєрлейн опинився мало не в цілковитій самоті зі своєю злістю до мене, яка стала від цього тільки ще більш палкою й шаленою; та й я теж остаточно поховав надію, що ми коли-небудь зможемо помиритися. Зустрічаючись із ним, я намагався не дивитись на нього і мовчки проходив мимо, а він кидав мені в обличчя якесь повне смертельної отрути лайливе слово; якщо ми зустрічались один на один або навколо були тільки люди незнайомі, він викрикував свої лайки гучно, на повний голос, якщо ж ми були не самі, він бурмотів їх собі під ніс, так що їх міг чути тільки я. Моя ненависть до нього була тепер настільки ж пекучою, як і його ненависть до мене; проте я намагався уникати зіткнень із ним і боявся думати про той день, коли ми нарешті зведемо один з одним рахунки. Так минув цілий рік, і знову настала осінь, пора великих навчань, які зазвичай завершували наші щорічні військові заняття. Ми завжди чекали їх із радісним нетерпінням, знаючи, що в ці дні нам удасться вдосталь постріляти. Але я залишався байдужим до всіх цих радощів: їх затьмарювала присутність мого ворога, який теж брав участь у навчаннях і тепер іще частіше потрапляв мені на очі. На цей раз наш загін був розбитий на два, один із яких займав круту лісисту вершину невисокої гори, а інший мав переправитися через річку, обійти цю гору та взяти її штурмом. Я входив до загону нападників, мій недруг – до загону оборонців. Уже весь минулий тиждень ми будували невелике передмостове укріплення, заготовляючи кілки для палісадів і забиваючи їх у землю, а в цей час кілька теслярів навели міст через мілку річечку. Потім, діючи за заздалегідь узгодженим із вищим командуванням планом, наш загін із доданою йому гарматою здобув переправу та почав наполегливо тіснити супротивника, змушуючи його відходити вгору по схилу гори. Наші основні сили рухалися по мощеній стежці, що піднімалася спіраллю, а цеп стрільців, який сильно розтягнувся, очищав чагарник від ворожих солдатів і наступав напролом, не розбираючи дороги. Битися в стрілецькому цепу було найбільш захопливою, зате і найбільш хвилюючою та небезпечною справою: супротивник, якому за диспозицією належало відступати, ні за що не хотів здаватися без бою, а з деякими доводилося навіть битися врукопашну; ми стріляли майже впритул, ризикуючи обпалити один одному обличчя, в запалі бою котрийсь боєць, вбиваючи заряд, забував вийняти шомпол, так що він зі свистом летів над кущами, і тільки з волі прихильної до нашої юності долі ніхто з нас не дістав того дня серйозного каліцтва; старий фельдфебель, приставлений для спостереження за стрільцями, кляв нас на всі заставки і навіть змушений був пустити в хід свою милицю, щоб як-небудь підтримати дисципліну, що похитнулася. Я теж перебував у цьому цепу, на самому його краю, але радісне збудження, що охопило моїх товаришів, не торкнулося мене, й я неквапливо брів усе далі й далі, ні про що не думаючи й тільки час від часу неуважно стріляючи в повітря та знову заряджаючи свою рушницю. Незабаром я відстав од загону й опинився в якомусь незнайомому місці, на спуску в глибоку, густо порослу старим ялинником балку, на дні якої дзюрчав струмок. Темні хмари заволокли небо, від усього навколишнього повіяло якимось м’яким сумом; стрілянина, що доносилася здалеку, та барабанний бій робили ще більш відчутним глибоку безмовність, яка панувала навколо мене: я зупинився, щоб перепочити, і, обпершись на рушницю, довго стояв у цій позі, відчуваючи той дивний стан, коли хочеться чи то заплакати, чи то вчинити щось сміливе, зухвале, – той стан, який часто опановував мене перед лицем величавої природи і такий добре знайомий усім, хто пізнав гоніння долі та запитував її, чи буде він іще колись щасливий. Тут неподалік од мене пролунали кроки, і в цьому безлюдному куточку я раптом побачив мого ворога, що йшов просто на мене вузькою кам’янистою стежинкою; в мене закалатало серце, він кинув на мене недобрий, пронизливий погляд і відразу ж вистрелив, майже впритул, так що кілька гарячих крупинок пороху потрапило мені в обличчя. Я не рушав з місця і пильно дивився на нього, він поспішно перезарядив свою рушницю, – я й тут не відвів очей; мій відкритий погляд бентежив і в той же час злив його; він, завжди такий розсудливий і розумний, був такий роздратований моєю уявною добродушністю та дурістю, що у своєму засліпленні готовий був вистрелити мені просто в обличчя; він підійшов до мене дуже близько і почав було цілитись, але тут я сам напав на нього і, відкинувши свою рушницю, обеззброїв його голими руками. Ми вмить схопилися й цілу чверть години боролися один з одним, боролися мовчки й запекло, причому спочатку ні один не міг здолати іншого. Він був верткий, як кішка, пускав у хід безліч вивертів, аби збити мене з ніг: ставив підніжки, натискав великим пальцем за вухом, намагався вдарити в скроню, кусав мою руку, і я, напевно, давно вже був би переможений, якби не тиха лють, яка охопила мене й допомогла мені встояти. З убивчим спокоєм учепившись у нього, я час від часу завдавав йому ударів кулаком в обличчя; в очах у мене стояли сльози, і я відчував нестерпний душевний біль, який мені, напевно, ніколи не доведеться більше відчути, якщо навіть я проживу ще стільки, скільки прожив, і доля пошле мені найтяжчі випробування. Зрештою, ми попадали на землю, посковзнувшись на гладенькій хвої, що вкривала її, причому він опинився піді мною й так сильно вдарився потилицею об корінь, що на мить знепритомнів і руки його розтулились. Я мимоволі поспішив скочити на ноги, він зробив те ж; не дивлячись один на одного, ми підібрали наші рушниці й розійшлися врізнобіч, подалі від цього нещасливого місця. Я відчував страшенну втому в усьому тілі, й воно здавалося мені оскверненим цією принизливою сутичкою з ворогом, який іще так недавно був моїм другом.