Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Він був на півтора року старший за мене, проте зійшовся зі мною ближче, ніж усі інші, так що у нас із ним зав’язалась особливо тісна дружба, і кожну вільну хвилину ми проводили разом. Він чудово доповнював мій характер і тому дуже мені подобався. Мої вигадки та витівки завжди били на зовнішній ефект, і в них було багато незвичайного та фантастичного, в той час як він, такий ретельний і точний у всякій справі, вносив до всіх моїх швидкоплинних поривів і невизначених задумів доцільність і порядок. Мейєрлейн оберігав мою таємницю так само ретельно, як і інші мої приятелі, хоча завдяки своїй кмітливості та вмінню все помічати він розгадав її раніше, ніж інші. Одначе, на відміну від інших, він не показував, що йому щось відомо, навпаки, він намагався утримувати мене від явно нерозважливих трат і завжди радив мені використовувати мої гроші на речі не тільки приємні, але й корисні, так що його поради здавалися мені вельми розумними, й я пишався своїм знайомством із людиною настільки позитивною. Але про власну вигоду він дбав з іще більшим завзяттям, ніж усі інші, та, не задовольняючись моїми щедрими подачками, досить завбачливо зробив мене ще й своїм боржником. Він по-хазяйськи приберігав кожен отриманий від мене гріш, поки у нього не скупчилася невелика сума, і, користуючись зручним моментом, коли я не міг підібратися до своєї скриньки, видавав мені з цієї каси скупо відлічені позики, які ми тут же разом і витрачали, після чого він заносив мій борг у красиво оправлену книжечку зі значними заголовками «дебет» і «кредит» на кожній сторінці. Крім того, він спритно збував мені різні дрібнички, що були в ходу серед хлопчиків, і, продавши якусь дрібницю, негайно вписував її вартість у свою книжечку. Свою спритність і різноманітні навички він теж умів повернути собі на користь; як якийсь послужливий дух, він умів робити все і виконував усі мої бажання, але зазначав надані ним послуги в реєстрі моїх боргів, оцінюючи кожну з них за особливою таксою і вимагаючи за неї яку-небудь дрібну монету. Гуляючи зі мною, він постійно підмовляв мене, пропонуючи випробувати його спритність. «Хочеш, візьму ось цей камінчик і влучу ним он у той жовтий листок?» – запитував він, а я відповідав: «А от не зможеш!» – «Якщо влучу, будеш мені винен гріш, згоден?» – «Гаразд!» – погоджувався я, і він збивав листок, а потім проробляв це за ту ж плату іноді до трьох разів поспіль, із кожним разом ускладнюючи своє завдання, і не було випадку, щоб він промахнувся.

Після цього він акуратно заносив суму мого боргу в свою книжечку, і мені так подобалося дивитись, як він любовно виводить свої рівненькі цифри, що я вибухав гучним сміхом. Тоді він ставав серйозний і говорив мені, що сміятися тут нічого, нехай я краще подумаю про те, що рано чи пізно мені доведеться розплатитися за все, – адже його книжечка є документом, що має законну силу в очах ділової людини! І він знову і знову пропонував мені битися об заклад із найрізноманітніших приводів, наприклад, про те, на який із двох стовпів сяде птах, наскільки низько пригнеться наступного разу верхівка дерева, що хитається від вітру, або ж про те, яка за рахунком хвиля прибою на озері буде найвищою. Іноді завдяки щасливому випадку я вигравав таке парі, й тоді в його книжці, на сторінці із заголовком «кредит» з’являлася скромна цифра, що такий дивний вигляд мала в своїй цілковитій самоті, що мене знову сміх розбирав, а він убачав у цьому привід до того, щоб зробити якесь серйозне зауваження. Мейєрлейн усіляко намагався вселити мені думку про те, що сплата боргів є найважливішим обов’язком і справою честі для кожної порядної людини, і одного прекрасного дня, коли літо вже добігало кінця, він підніс мені несподіваний сюрприз, заявивши, що тепер він підбив «остаточний підсумок», і пред’явивши мені рахунок на кругленьку суму близько десяти гульденів, не рахуючи ще кількох крейцерів і пфенігів. Він додав, що мені час подумати про те, як би скоріше вручити йому цю суму; нині йому якраз потрібні гроші, позаяк він має намір купити на свої заощадження одну цікаву книгу. Однак протягом найближчих двох тижнів він більше не нагадував мені про це і завів тим часом новий рахунок, причому цього разу він підійшов до справи ще серйозніше, а в його поведінці з’явилося щось дивне. Не можна сказати, що він став зі мною непривітний, але тепер мені було вже не так весело з ним, і від нашої колишньої близькості один до одного не залишилось і сліду. Я не на жарт зажурився, але це, як видно, нітрохи його не обходило; та й сам він упав у якийсь елегійний настрій, на зразок того, в якому, мабуть, перебував Аврам, коли вів свого сина Ісака на заклання і думав, що розлучається з ним назавжди. Через деякий час він удруге нагадав мені про борг, на цей раз дуже рішуче, але без будь-якої неприязні до мене, а скоріше навіть із деяким сумом у голосі та по-батьківськи стурбованим тоном. Тепер я вже злякався і, давши йому обіцянку залагодити справу, відчув страшенний тягар на душі. Але я ніяк не міг зібратися з духом і взяти зі шкатулки таку велику суму, у мене навіть не вистачало сміливості продовжувати свої колишні дрібні розкрадання. Лише тепер мені став цілком ясний весь жах мого становища: цілими днями я в зневірі тинявся з кутка в куток, не наважуючись навіть і подумати про те, що тепер зі мною буде. Я тривожно відчував залежність од мого приятеля: його присутність була для мене обтяжливою, але і без нього мені було теж не по собі, – мене весь час тягнуло до нього: мені не хотілося залишатися самому, а крім того, я сподівався, що, можливо, мені випаде нагода зізнатися йому в усьому і що, звернувшись до його розсудливості й поблажливості, я зустріну доброзичливе ставлення до себе й отримаю від нього дружню пораду та підтримку. Одначе він остерігався надати мені таку можливість, розмовляв зі мною все більш сухо і, зрештою, почав мене цуратися, відвідуючи тільки для того, аби небагатослівно підтвердити свою вимогу, що звучала тепер майже вороже. Він, як видно, здогадувався, що я стою напередодні кризи, і тому побоювався, чи вдасться йому вчасно зібрати плоди своїх тривалих зусиль і турбот, поки їх не забрала буря, що збиралася над моєю головою. І він мав рацію. Приблизно в цей час, послухавши запізнілої поради одного зі знайомих, матінка почала уважніше придивлятися до моєї поведінки поза домівкою, та, зрештою, дізналася, чим я досі займався. Головним джерелом її відомостей були, мабуть, мої колишні приятелі, що відвернулись від мене ще до того, як я вдався у мою тодішню тугу.