Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Одного разу, коли я стояв біля вікна і поглядав то на освітлені сонцем дахи, то на гори, то на небо, намагаючись хоч на хвилину знайти душевний спокій і не дивитися на стіни кімнати, сповнені безмовного докору, матінка якимось дивно зміненим голосом покликала мене по імені; я обернувся, – вона стояла біля столу, схилившись над розкритою скринькою, на дні якої лежали дві чи три срібні монети.

Вона суворо й сумно подивилася на мене, потім сказала:

– Поглянь-но сюди!

Насилу підвівши очі, я знехотя глянув у той бік і вперше за тривалий час знову побачив дно такої добре знайомої мені скриньки. Вона зяяла пусткою й дивилася на мене з докором.

– Так, значить, це правда? – заговорила матінка. – Видно, все, що я про тебе почула, підтверджується? А я-то вірила, що мій син чесний і добрий хлопчик і я можу бути спокійна за нього! Яка я була сліпа і як жорстоко помилилася!

Не в змозі вимовити ні слова, я відвернувся і дивився в куток; відчуття горя, розчавленості пекло мене з такою силою, яку не всякому доводиться зазнати навіть за довге і складне життя; але в цій густій імлі вже мерехтіла іскорка надії на близьке примирення з матінкою і позбавлення від усіх негараздів. Тепер матінка ясно бачила, в яке становище я потрапив, і під її відкритим поглядом кошмар, який гнітив мене, почав поступово розсіюватися; цей суворий погляд був для мене чудодійними, благотворними ліками, які зціляють мене від мук, і в ту хвилину я був сповнений невимовної любові до неї, любові, що яскравими променями пронизувала морок мого відчаю і перетворювала його на світле, блаженне почуття, близьке до переможного тріумфу, – хоча очі матінки дивилися на мене все з тією ж глибокою скорботою та непохитною суворістю. Адже я зробив учинок, що вразив її в саме серце, зачепив, як кажуть, її найчутливішу струну: з одного боку, по-дитячому сліпу довірливість цієї праведниці, з іншого боку, її настільки ж фанатичну ощадливість, викликану невблаганним питанням про шматок хліба. Вона була не з тих, кого тішить сам вигляд грошей, і без зайвої потреби ніколи не перевіряла й не перераховувала свою готівку; зате кожен гульден, який вона виймала з гаманця, щоб обміняти його на хліб насущний, був у її очах чимось священним, оскільки уособлював для неї долю. Ось чому мій вчинок пробудив у її серці більш тяжкі турботи й побоювання, ніж якби я накоїв що-небудь інше. Немов намагаючись хай там що порушити свою впевненість у тому, що все це дійсно сталося, вона неквапливо перерахувала по порядку всі мої гріхи, а потім запитала мене ще раз:

– Так що ж, все це і дійсно правда? Відповідай!

Я насилу видавив коротеньке «так» і дав волю своїм сльозам; втім, це були тихі сльози радості: у мене наче гора з плечей звалилась, і в ту хвилину я був майже щасливий.

У глибокому хвилюванні вона ходила по кімнаті й нарешті сказала:

– Просто уявити собі не можу, що буде з нами, якщо ти не виправишся! Ти мусиш твердо обіцяти мені, що це ніколи не повториться! – З цими словами вона прибрала скриньку в письмовий стіл, а ключ від неї поклала на звичне місце.

– От бачиш, – вела далі вона, – я не впевнена, що, розмінявши свою останню монету, ти не брав би гроші й у мене, хоча ти знаєш, як дбайливо я їх витрачаю; дуже може бути, що ти зважився б на це; але я однаково не можу і не замикатиму їх від тебе. Тому я залишаю ключ там, де він лежав завжди; мені просто доведеться покластися на тебе, й усе залежатиме від того, чи захочеш ти виправитись; адже якщо ти сам не зрозумієш, що вчинив погано, то тут уже ніщо тобі не допоможе, й тоді було б однаково, коли ти зробиш нас обох нещасними – трохи пізніше чи трохи раніше!

Якраз у той час нас розпустили на канікули; весь цей тиждень я за власним бажанням провів у батьківському домі, заглядаючи в усі його куточки, де я знову знаходив мирну тишу та душевний спокій колишніх днів. Я ходив принишклий і сумний і цілими днями мовчав, тим більше що й матінка була все ще серйозна та сувора, час від часу йшла з дому і більше не говорила зі мною в колишньому дружньому тоні. Особливо сумно бувало за обідом, коли ми сиділи вдвох за нашим столиком; я не наважувався заговорити з нею або ж сам не хотів порушити сумного мовчання, бо відчував, що так треба, і мені навіть подобалося, що я сумую, а матінка була занурена в роздуми й іноді насилу стримувала важке зітхання, що виривалось у неї.

Отже, я безвихідно сидів удома і не відчував ані найменшого бажання вийти погуляти й зустрітися з приятелями. Лише зрідка я підходив до вікна, аби поглянути, що робиться на вулиці, але зараз же поспішав піти, немов злякавшись тяжких спогадів про недавнє минуле. Серед уламків мого зруйнованого добробуту був великий ящик із фарбами, причому це були не ті тверді камінчики, які зазвичай дають дітям, а справжні, добротні фарби у вигляді плиток. Ще раніше я дізнався від Мейєрлейна, що коли користуються цими плитками, то фарби не набирають прямо на пензлик, а спочатку розтирають їх у чашці з водою. Розчиняючись, вони давали насичені, соковиті кольори; я почав проробляти з ними різні досліди й незабаром навчився їх перемішувати. Насамперед я помітив, що з жовтого та синього кольорів виходять найрізноманітніші відтінки зеленого, і дуже зрадів цьому відкриттю; потім мені вдалось отримати різні тони фіолетового та коричневого кольору. Я давно вже з подивом розглядав старовинну картину, яка висіла в нашій кімнаті й була написана олійними фарбами; це був вечірній пейзаж; призахідне небо, особливо невловимий перехід од жовтого до блакитного, такий м’який і поступовий, а також пишні крони дерев, які я знаходив просто незрівнянними, – все це справляло на мене найсильніше враження. Пейзаж був написаний більш ніж посередньо, але я вважав його дивовижним, недосяжним зразком мистецтва, – мене вражало, що художник обрав своїм предметом добре знайому мені природу й до того ж зобразив її так майстерно. Піднявшись на стілець, я цілими годинами простоював перед цією картиною, пильно, як заворожений вдивляючись у безкрайню, позбавлену різких ліній рівнину неба й у величезну сітку листя на деревах, що коливається, й одного прекрасного дня мені спало на думку змалювати її за допомогою моїх акварельних фарб, – що, звичайно, аж ніяк не говорило про мою здатність тверезо оцінювати свої сили. Я поставив картину на стіл, приколов до дошки великий аркуш паперу і розставив навколо себе старі блюдця й тарілки, – позаяк черепків у нас у домі ніколи не бувало. Багато днів бився я над цим нелегким завданням, але був щасливий, що взявся за таку складну та копітку справу; я сидів за роботою з раннього ранку до темряви й відривався від неї тільки для того, щоб нашвидкуруч під’їсти. Мирний спокій, яким віяло від цієї невигадливої, але з почуттям написаної картини, зглянувся й на мою душу і, відбиваючись у мене на обличчі, поступово передався матінці, що сиділа біля вікна за своїм шиттям. Я не помічав, наскільки далекий від натури вже сам оригінал, а бездонна прірва, що лежала між ним і моєї копією, бентежила мене і того менше. То було суцільне нагромадження безформних, волохатих ляпок, в якому цілковите незнання основ малюнка поєднувалося з невмінням володіти фарбами; проте відійшовши подалі та порівнявши мою працю з картиною, що послужила мені зразком, ніхто навіть і зараз не міг би заперечувати, що мені вдалося в якійсь мірі передати загальне враження від цього пейзажу. Коротше кажучи, моя затія подобалася мені, та, захоплений своєю справою, я часом навіть починав півголосом наспівувати, як бувало раніше, але, немов злякавшись чогось, одразу ж замовкав. Одначе, незабаром я почав забуватися все частіше й тепер уже подовгу мугикав собі під ніс; серце матінки пом’якшало, і, як проліски навесні, крізь крижану кору її мовчання почали пробиватися перші слова ласки та привіту, а коли картина була готова, я відчув, що матінка відновила мене в усіх колишніх правах і знову повернула мені свою довіру. Якраз у ту хвилину, коли я знімав малюнок із дошки, в наші двері хтось постукав, і до кімнати урочисто ввійшов Мейєрлейн. Він поклав шапку на стілець, вийняв свою книжечку, відкашлявся і, звернувшись до матінки, виголосив цілу промову, в якій викладав свою скаргу на мене і ввічливо, але наполегливо просив пані Леє, щоб вона сама виконала мої зобов’язання; адже він був би такий засмучений, якби справа закінчилася для нас неприємностями! Потім цей молокосос простягнув обридлу мені книжку матінці й запитав її, чи не зволить вона ознайомитися з цим документом. Матінка в подиві глянула на нього, потім на мене, потім у книжечку і сказала: