Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Із заходом сонця я знову вступив під стріху батьківського дому. Темне від пилу та засмаги обличчя, ялинова гілочка, засунута для краси за ремінець кашкета, сліди пороху, навмисне залишені мною на дулі моєї рушнички і навіть, для більшої поважності, на губах, – все це ясно підтверджувало, що я вже не той, яким вийшов звідси кілька днів тому. Тепер я був зовсім іншою людиною: я крутився серед найзапекліших бешкетників, володарів нашого хлоп’ячого маленького світу, вів із ними переговори, і ми погодилися на тому, що нам слід і надалі продовжувати в тому ж дусі. Перш за все не можна було дозволяти, щоб наші галантні танцюристи, або, як ми їх називали, пестуни, затьмарили нас в очах місцевих красунь; тому було вирішено, що їх витонченим манерам ми протиставимо наші суворі солдатські звичаї, всілякі зухвалі набіги, сміливі витівки та інші подвиги, чим і здобудемо собі славу відчайдушних і небезпечних людей. Сповнений цими новими задумами і все ще сп’янілий од пережитої радості, яка не встигла втомити мене і якою я не встиг насититись, я відчував себе на сьомому небі та довго ще ходив по всьому будинку, з грубуватою розв’язністю просторікуючи про свої пригоди, поки матінка не кинула в розбурханий потік красномовства кілька крупинок гумору, які відразу ж зробили свою магічну дію, так що я дуже скоро заспокоївся й пішов спати.

Мої нові друзі не дали мені одуматись і зрозуміти мої помилки, тепер я набув чималої ваги в колі хлопчаків, відомих усьому місту як перші бешкетники, і вже наступний день жваво нагадав мені всі недавні події; скориставшись тим, що гучні святкові веселощі все ще не стихали, я вирішив пустити в хід залишки свого готівкового капіталу і в обмін на них придбати нові лаври. Ми умовилися влаштувати в одну з найближчих неділь велику заміську прогулянку, яка мала стати новою демонстрацією проти низькопоклонників, які склали надто високу думку про себе. У своїй легковажності я навіть не завдав собі праці подумати, звідки візьму потрібні для цього гроші, і не мав, таким чином, ніяких певних планів на цей рахунок, але, коли надійшла неділя, я в останню хвилину знову запустив руку в скриньку, не відчуваючи при цьому нічого, крім почуття тяжкої необхідності й не дуже твердого наміру більше ніколи цього не робити.

Так я прожив літо, що швидко промайнуло. Наш початковий порив давно вже охолов, і ми знову підкорилися повсякденному плину подій; та й у мені, ймовірно, знову перемогло б почуття міри і пристойності, якби з моїх походеньок не виросла нова пристрасть – нестримне прагнення до марнотратства, марнотратство заради самого марнотратства. Мені подобалося, що я можу в будь-який час купувати ті маленькі скарби, якими так жадають володіти діти в моєму віці, і я постійно тримав руку в кишені, готовий вийняти чергову монету. Все те, що інші хлопчики набували, вимінюючи один у одного, я купував тільки за готівку; я роздавав дріб’язок малюкам і вбогим, а також робив подарунки приятелям, що становили мій почет і старалися використовувати моє засліплення, поки я ще не одумався. А я і справді діяв у якомусь засліпленні. Я якось зовсім не думав про те, що рано чи пізно гроші все-таки мають скінчитися; тепер я вже ніколи не відчиняв скриньку до кінця і не дивився на монети, а тільки просовував руку під кришку, щоб вийняти одну з них, і ніколи не підраховував, скільки ж я встиг розтратити. Навіть думка про те, що недостачу буде виявлено, не вселяла мені страху; мої шкільні справи та роботи, задані додому, йшли не гірше, а скоріше краще, ніж раніше, тому що тепер у мене не було невиконаних бажань і ніщо не спонукало мене віддаватися мрійливому неробству, а відчуття повної свободи дій, яке виникало в мене, коли я витрачав гроші, породило звичку робити й усі інші справи якось більш швидко і рішуче. Крім того, я відчував, що на мене незримо насувається біда, і відчував неясну потребу хоч якоюсь мірою врівноважити тяжкість моєї провини бездоганним виконанням усіх своїх інших обов’язків.

Одначе того літа я весь час перебував у тяжкому і болісному душевному стані, який завжди пов’язується в моїй пам’яті з іншими картинами: з блакитним небом і з яскравим світлом сонця, з тихими харчевнями, що потопають у зелені далеко в лісі, де ми потайки збиралися на наші гулянки, так що всі ці спогади досі пробуджують у мені дивні, подвійні почуття. Мої приятелі, звичайно, давно вже помітили, що історія з моїми грошима – справа нечиста, але всіляко уникали висловлювати підозри чи задавати будь-які запитання, навпаки, вони вдавали, ніби вважають усе це нормальним, мовчки, не пускаючись у зайві міркування, допомагали мені розмінювати новенькі срібні монети, що впадали у вічі, а коли мої незліченні багатства вичерпались, холодно і байдуже відвернулися від мене. Вони поводилися точнісінько як інші дорослі, що вважаються порядними діловими людьми і спокійнісінько привласнюють собі чуже добро, навіть якщо воно нажите нечесним шляхом, не допитуючись, звідки воно взялося. Все це неважко було передбачити заздалегідь, і все ж їх поведінка пригнічувала мене, особливо після того, як я помітив, що вони ставляться до мене з дивною стриманістю, стають трохи привітнішими лише тоді, коли я знову приношу з дому гроші, але в той же час, мабуть, ведуть розмови про мене десь у мене за спиною. Але якщо ця боягузливо-обережна, а загалом досить звичайна поведінка більшості моїх товаришів не привела до різкого і болючого розриву з ними, то безмірне себелюбство одного з них і ненависть, що спалахнула між нами, накликали на мене такі прикрощі та страждання, які не часто випадають на долю дітей. Це був невеликого зросту хлопчина з дрібними, але правильними та приємними рисами обличчя, суцільно засіяного ластовинням. Він був не по роках розсудливий, навчався старанно і дуже справно, в розмові зі старшими, особливо з жінками, намагався висловлюватися статечно й не по-дитячому розумно і тому зажив слави добропорядного, вельми здібного хлопчика. Завдяки своїй уважності й терпінню він набув вправності майже в усьому, що від нас вимагали в школі, і хоч за яку б роботу він брався, все у нього виходило якось спритно та добре. Мейєрлейн, – так звали мого приятеля, – не мав, однак, якихось більш серйозних здібностей; в усіх його численних захопленнях і різноманітних витівках ніколи не було нічого нового, нічого свого, і в нього тільки те й виходило добре, що можна було перейняти у товаришів, і його спонукало невідступне бажання навчитись абсолютно всього, що вміли робити інші. Тому він міг із однаковим успіхом виконати якусь складну палітурну роботу, що вимагала акуратності, або перестрибнути через канаву, далеко закинути м’яч або влучити камінчиком у намальоване на стіні коло, і все це ціною тривалих наполегливих вправ; у його зошитах ніколи не було помилок, і вони перебували в зразковому порядку, почерк у нього був дрібний і красивий, і особливо приємний вигляд мали рівненькі ряди витончених округлих цифр, які він виводив із незвичайною ретельністю. Але найголовнішим його талантом була особлива здатність розважливо тлумачити про все, заплутуючи найпростішу справу та ускладнюючи її мудрованими міркуваннями, і з багатозначним виглядом висловлювати свої здогадки та висновки, занадто складні для нашого віку. Одначе всі старалися залучити його до своєї компанії, бо з ним не було нудно, він був послужливий, ніколи не підводив товаришів і рідко встрявав у наші суперечки, зате вже, посварившись із ким-небудь, із дивовижною завзятістю стояв на своєму і доводив справу до кінця; всі поважали його за це, тим більше що він завжди розсудливо ставав на бік того, хто був дійсно мав рацію або ж принаймні вмів довести свою правоту і вийти переможцем.