Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Сам я тривалий час поводився скромно, не брав участі в жодній із цих численних сутичок і тільки спокійнісінько спостерігав за ними збоку. Вчителю я жодного разу не зробив нічого поганого, тому що мені було гидко грубити людині набагато старшій за мене. І тільки коли він почав виганяти з класу мало не всіх підряд, я вирішив не відставати від товаришів, для чого дозволяв собі якийсь безневинний жарт або ж попросту норовив шаснути в двері разом із іншими; адже, по-перше, в коридорі було дуже весело, а по-друге, я ні за що на світі не погодився б примкнути до тих небагатьох праведників, які воліли залишатися в класі й яких усі одностайно зневажали. Зате вже, вирвавшись на волю, галасував ледве не більше за всіх, допомагаючи будувати плани наших подальших дій, і, знову піднісшись духом після довгих місяців, протягом яких я цурався приятелів, віддавався розгнузданій радості; коли починався наступний урок і ми знову сиділи за партами, серце моє все ще шалено калатало в грудях і кров стукала у скронях. Я добре пам’ятаю, що радів просто так, тому що мені було радісно, й у мене не було нічого злого на думці, більше того, я потай відчував співчуття до бідолашного вчителя, тільки уникав говорити про це відкрито, побоюючись видатися смішним. Одного разу я зустрівся з ним за містом, на путівці; він, як видно, вирішив відпочити й гуляв тут у цілковитій самоті; побачивши його, я мимоволі відразу ж зняв шапку і шанобливо вклонився; це так його втішило, що він увічливо подякував мені, й у його погляді було стільки муки, наче він просив зглянутися над ним. Я був зворушений і сказав собі, що далі так тривати не може. Вирішивши діяти навпростець, я наступного ж дня підійшов до компанії найвідчайдушніших бешкетників нашого класу, щоб спробувати пробудити в них співчуття до нещасного та змусити їх замислитися над тим, що вони роблять; у мене було вірне передчуття, що рано чи пізно мої слова неодмінно вплинуть і залучать на мій бік непостійні симпатії більшості. Хлопчаки якраз говорили про вчителя і щойно придумали для нього нове прізвисько, таке веселе, що всі були в цілковитому захваті й голосно розреготалися; з язика мого зірвалися зовсім не ті слова, які я збирався сказати, і, замість того щоб виконати мій обов’язок перед учителем, я ганебно зрадив і його, і свої власні благородні бажання, описавши вчорашню зустріч у такому тоні, що моя розповідь іще більш розвеселила компанію, яка й без того ввійшла в азарт.

Після того, як він пішов, ми вгамувалися; ті, хто більше всіх галасував і бешкетував, тинялися тепер як неприкаяні з кутка в куток, жили спогадами про минуле й не знали, куди себе подіти. Одного разу надвечір, коли скінчились уроки, я мирно повертався зі школи й був уже недалеко від домівки, як раптом мене гукнули: «Зелений Генріху! Йди до нас!» Я озирнувся й побачив на сусідній вулиці цілу юрбу школярів, які метушились, мов мурашки, і, як видно, щось затівали. Я підбіг до них, вони сказали мені, що збираються всією чесною компанією навідатися до звільненого вчителя, щоб на прощання ще раз як слід потішитись, і запропонували мені піти разом із ними. Ця затія була мені не до душі, я рішуче відмовився й пішов додому. Одначе цікавість змусила мене повернутись, і я потихеньку побрів за юрмою, щоб хоч здалеку подивитися, чим скінчиться справа. Ватага йшла все далі й далі, на ходу вербуючи в свої ряди учнів інших шкіл, які висипали в цей час на вулицю, так що незабаром по місту рухалася велелюдна хода – близько сотні хлопчаків різного віку. Обивателі стояли в дверях, із подивом поглядаючи на юрбу, що плавом пливла, і я почув, як хтось сказав: «Бач, бісенята! Видно, знову щось затіяли! А вони, їй-богу, такі ж бешкетники, якими й ми були свого часу!» Ці слова прозвучали в моїх вухах як бойова сурма, ноги самі понесли мене, я миттю наздогнав товаришів і йшов тепер упритул за останніми. Всі відчували якесь невимовне задоволення від того, що так швидко і дружно зібрались, і притому не за чужим наказом, а зовсім самостійно, із власної волі та за власним бажанням. Я все більше входив у смак, протиснувся вперед і несподівано опинився в найперших рядах, де йшли головні забіяки, які вітали мене радісними вигуками.

– Дивіться-но, Зелений Генріх таки прийшов! – прокотилося в юрмі, й цю звістку було зустрінуто галасом схвалення і новим нападом нестримної пустотливої веселості. Перед моїми очима відразу ж замиготіли сцени з прочитаних мною книг про народні повстання та революції.