Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Ми йдемо вроздріб, – сказав я, звертаючись до верховодів, – нам треба вишикуватися в ряди, триматися серйозніше та заспівати патріотичну пісню!

Ця пропозиція сподобалася всім і її було негайно приведено в дію; ми строєм проходили одну вулицю за одною, люди в подиві дивилися нам услід; я запропонував піти в обхід, аби якомога довше тривало задоволення. На це всі теж охоче погодилися; врешті-решт ми все ж дісталися будинку вчителя.

– Що б нам таке зробити тепер? – запитав я. – Знаєте що? Заспіваймо ще раз пісню, прокричімо «ура» й підемо!

– Ні, ні, давайте ввійдемо в будинок! – пролунало мені у відповідь. – Ми хочемо сказати подячну промову і відзначити всі його заслуги!

– Тоді – один за всіх і всі за одного, і цур не тікати, а якщо нам нагорить, то нехай дістанеться всім порівну! – вигукнув я, і вся орава ринула у вузькі двері маленького будиночка і з галасом кинулася вгору по сходах.

Я залишився охороняти двері, на випадок якщо хто-небудь зі співучасників здумав би втекти завчасно. Зсередини долинав страшенний ґвалт, захоплені своєю власною сміливістю, хлопчики були до крайності збуджені; той, кого вони шукали, лежав хворий у замкненій на ключ кімнаті; перелякані домочадці намагалися замкнути інші двері й виглядали з вікон, аби покликати когось на допомогу. Одначе вони соромилися крикнути голосно; сусіди не розуміли, що все це означає, й у подиві спостерігали те, що відбувалось; я залишався на своєму посту, і думки, що миготіли в моїй голові, були аж ніяк не з приємних. Буйний натовп заповнив увесь будинок зверху донизу; одні висовувалися з горищних віконець і кидали звідти якісь старі кошики, інші навіть забралися на дах і кричали на весь квартал. Нарешті якась стара набралася хоробрості, вискочила з комори, де вона досі ховалась, і, озброївшись мітлою, вигнала всю ораву з дому.

Цей зухвалий напад викликав у місті так багато розмов, що керівні особи не могли вже удавати, ніби вони нічого не помітили. Вони зажадали, щоб справу було розслідувано з усією суворістю. Нам звеліли зібратися в залі, а потім почали поодинці викликати в сусідню кімнату, де ми мали постати перед трибуналом, який там засідав. Допит тривав уже кілька годин, учні, що поверталися звідти, негайно ж ішли додому, не розповідаючи товаришам, про що їх запитували; дві третини присутніх уже встигли піти, а мене все ще не викликали, більше того, насамкінець я із занепокоєнням помітив, що, перш ніж покинути залу, всі, хто виходив із тієї кімнати чомусь дивляться на мене. Нарешті велено було увійти всім іншим, – крім Зеленого Генріха.

Але ось надійшла й моя черга; ті, кого допитували останніми, знову показалися в дверях і сказали мені, щоб я входив. Я почав було розпитувати, що там відбувається, але не отримав відповіді; як видно, вони були налякані й поспішали скоріше забратися звідси. Тоді я переступив поріг загадкової кімнати, зваблений цікавістю і в той же час утримуваний тим страхом, що стискує серце, який відчуваєш у дитинстві перед іншими дорослими, вбачаючи в них якихось вищих, мудрих і всемогутніх істот. Я побачив довгий стіл, на іншому кінці якого сиділи двоє поважних панів; перед ними лежали аркуші паперу та пера і стояла чорнильниця. Один із них був попечитель нашої школи, що сам викладав у ній і добре знав мене, другий – якийсь великий начальник, який сидів із ученим виглядом і майже весь час мовчав. Із попечителем у мене були дуже своєрідні відносини: він був добродушний буркотун, який полюбляв хвалитися своїм красномовством і тішився, коли хто-небудь із учнів дозволяв собі злегка посперечатися з ним, що давало йому можливість пуститися в розлогі пояснення з приводу порушеного питання. Спочатку він був ласкавим до мене, тому що на його уроках я поводився якраз досить доброзичливо; але потім моя звичка зберігати вперте мовчання, коли мене за що-небудь лаяли або карали, накликала на мене його неприхильність. Я рішуче не вмів боязко заперечувати свою провину, жваво брехати, щоб уникнути покарання, або наполегливо вимолювати прощення; якщо я вважав, що мене карають за діло, я мовчки підкорявся своїй долі; якщо ж покарання здавалося мені несправедливим, я теж мовчав, але не з упертості, – я просто весело сміявся в душі над цим вироком і казав собі, що мої наставники теж не завжди відзначаються великим розумом. Ось чому попечитель вважав мене недолугим хлопчиськом із вельми небезпечними нахилами; як тільки я увійшов, він із грізним виглядом гримнув на мене: