Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Ти теж брав участь у цьому бешкетуванні? Мовчи! Не відмагайся, це не допоможе!

Я ледь чутно сказав «так» і чекав, що буде далі. Напевно, я сильно зашкодив собі в його очах настільки швидким визнанням, – адже він так полюбляв, коли з ним сперечались, і тільки дух суперечності міг привести його в гарний настрій, – і ось, немов намірившись урятувати мене, він удав, ніби йому почулося, що я сказав «ні», і він закричав:

– Що? Що ти сказав? Говори все начистоту!

– Так, – повторив я трохи голосніше.

– Ну добре ж, – сказав він, – дай термін, і на тебе управа знайдеться; ти ще натрапиш на той камінь, об який ти розіб’єш свій упертий лоб!

Мені було боляче і прикро чути ці слова; адже я відчув у них не тільки цілковите нерозуміння моїх добрих намірів, а й недоречну спробу передбачити моє майбутнє, образливу насмішку над моєю особистістю.

– Чи правда, – вів далі він, – що по дорозі туди ти запропонував вишикуватись у ряди і заспівати пісню, як у військовому строю?

Почувши це запитання, я оторопів; так, значить, мої товариші зрадили мене і, напевно, вже встигли зняти з себе провину; я подумав було, чи не краще буде, якщо я не зізнаюсь, але у мене знову вирвалося «так».

– Чи правда, що, підійшовши до будинку, ти закликав усіх не розходитися поодинці, й не лише закликав, але і став у дверях, аби нікого не випускати?

Не довго думаючи, я підтвердив і це, бо не бачив у такому вчинку нічого ганебного і негожого. Ці дві обставини, які спливли вже з перших свідчень моїх спільників, вселили попечителю думку про те, що я ж бо і є головним призвідником; до того ж вони були, мабуть, єдиними фактами, які йому вдалося встановити у цій заплутаній справі, вони відразу ж кинулись у вічі, й весь подальший допит він звів виключно до того, щоб довести мою провину. Кожен, кому він ставив це запитання, відповідав на нього ствердно, радіючи, що йому не треба говорити про самого себе.

Потім мене відпустили, і я побрів додому, дещо стривожений, але все ж не чекаючи великої біди; вся процедура допиту здалася мені якоюсь несерйозною. Я глибоко каявся й відчував, що я помилився, але помилився тільки по відношенню до нещасного вчителя, якого ми так жорстоко образили. Прийшовши додому, я розповів матінці про все, що трапилось, і вона вже збиралась як слід вилаяти мене, як раптом у дверях з’явився розсильний із великим конвертом у руках. У листі матінку повідомляли, що з сьогоднішнього дня мене виключено зі школи, без права вступити до неї знову. На моєму обличчі відразу ж відбилося таке непідробне почуття обурення та образи за вчинену наді мною несправедливість, що матінка жодним словом не нагадала мені більше про мою провину, а поринула у свої власні невеселі думки; та й як не задуматися, коли всемогутня державна влада виганяє на вулицю єдине дитя безпорадної вдови, байдуже сказавши на прощання: «З нього однаково не буде пуття!»

Якщо навколо питання про законність застосування смертної кари давно вже ведуться пристрасні й непримиренні суперечки, то чому б не посперечатися до речі й про те, чи має право держава виключати зі своєї виховної системи дитину або молоду людину, – звичайно, якщо тільки вона не є небезпечним для оточення божевільним. Адже якщо в майбутньому я ще раз опинюся замішаним у таку неприємну історію й мою долю вирішуватимуть такі ж судді, а існуючі порядки не зміняться, то, виходячи з того, як зі мною вчинили того разу, мені, мабуть, і справді можуть голову відрубати; бо відняти у дитини можливість вчитись, як навчаються її однолітки, перестати її виховувати, – хіба це не означає морально стратити її, вбити у ній усі зародки духовного розвитку? Що ж стосується дорослих, то їм і справді нерідко доводиться накладати головою за участь у так званих заворушеннях, які часом, справді ж, мало чим відрізняються від нешкідливих дитячих збіговиськ, на кшталт улаштованої нами вуличної ходи.

Державі нема чого знати, чи є у виключеного кошти на те, щоб продовжити свою освіту приватно, чи відкине саме життя відкинутого ним вихованця чи, можливо, ще зробить із нього щось путнє, – все це не стосується держави, від неї вимагається тільки, щоб вона завжди пам’ятала про свій обов’язок – стежити за вихованням кожного свого юного громадянина та доводити це виховання до кінця. У кінцевому рахунку тут важлива не стільки доля самих виключених, скільки щось інше: адже ці порядки свідчать про те, що є болючим місцем навіть кращих навчальних закладів, а саме про відсталість і душевні лінощі людей, що займаються цими справами, – людей, які, одначе, видають себе за вихователів.