Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Еге, так це наш племінничок іде! Радий тебе бачити! Ану ж бо, йди скоріше до мене!

Тут він раптом глянув на небо, вистрілив у повітря, і красень шуліка, який кружляв над голубником, виглядаючи здобич, мертвий упав до моїх ніг. Я підняв птаха і, приємно схвильований цим незвичайним привітанням, почав підніматися на ґанок, аби віддати його дядечку.

Він був сам у кімнаті й стояв біля довгого столу, накритого на багато кувертів.

– А ти прийшов саме до речі! – сказав дядечко. – У нас сьогодні свято врожаю, зараз усі наші прийдуть сюди!

Потім він покликав дружину, вона ввійшла з двома величезними глечиками вина, поставила їх на стіл і вигукнула:

– Ай-ай-ай, що ж ти такий бліденький, в лиці ні кровинки! Ну постривай же, ми тебе не відпустимо, поки ти у нас не станеш таким же червонощоким, яким був колись твій покійний батько! Як почувається матінка, чому вона не приїхала разом із тобою?

Не гаючи часу, вона тут же звільнила місце на столі й зібрала мені перехопити нашвидкуруч, чекаючи вечері, а побачивши, що я соромлюся, ні слова не кажучи, посадовила мене на стілець і звеліла зараз же братися за їжу. Тим часом на вулиці почувся скрип коліс і гамір натовпу, що наближався до будинку; погойдуючись і зачіпаючи за нижні гілки дерев, у двір в’їхав високо навантажений снопами віз, а за ним ішли з піснями і з веселим сміхом дядечкові сини й дочки разом із іншими женцями і жницями. Дядечко, що чистив біля вікна свою рушницю, крикнув їм, що приїхав гість, і незабаром навколо мене піднялася радісна метушня. Я дістався ліжка лише пізно вночі й ліг спати під відчиненим вікном; унизу, біля самої стіни будинку хлюпала вода, з-за річки долинав стукіт млина, над долиною велично пройшла гроза, дощ мелодійно вистукував по даху, а вітер, який шумів у лісах на схилах навколишніх гір, підспівував йому, і, вдихаючи прохолодне, освіжаюче повітря, я заснув на грудях всемогутньої матері-природи.

Рано-вранці, тільки-но сонце пробилося крізь густе листя й заграло на стінах кімнати, я прокинувся, розбуджений якимись дивними дотиками. Маленька куниця з шовковистою шерстю сиділа у мене на грудях і обнюхувала мій ніс своєї загостреною холодною мордочкою, тихо переводячи подих і часто тремтячи ніздрями. Коли я розплющив очі, вона шмигнула під ковдру, кілька разів визирнула з-під неї і сховалася знову. Я ніяк не міг збагнути, що все це означає, але тут мої маленькі двоюрідні брати, що весь час стежили за мною зі своєї спальні, з реготом вискочили звідти, зловили моторного звірка і, наповнюючи кімнату гучними веселощами, почали гратися з ним, а граціозна куничка виробляла дуже кумедні стрибки. Привернена їх метушнею, до кімнати забігла ціла зграя красивих мисливських собак, до дверей із цікавістю підійшла ручна козуля, за нею з’явилася чудова сіра кішка і почала спритно пробиратися між собаками, що затіяли грайливу гризню, з презирством форкаючи на них і не підпускаючи їх до себе; на підвіконні сиділи голуби, і всі ці веселі звірі та ще напівголі діти вихрували одне за одним по кімнаті. Але хитрішою всіх виявилася вчена куниця; вона нікому не давалася в руки, і виходило так, ніби це вона грається з нами, а не ми з нею. Тут підійшов і дядечко; покурюючи зі свого маленького мисливського рога, він дивився на нас, аж ніяк не засуджуючи, а скоріше схвалюючи нашу поведінку, і навіть підмовляв нас на нові дурощі. Його квітучі рум’яні дочки ввійшли слідом за ним, аби подивитися, від чого це ми так розшумілись, і закликати нас до порядку, а до речі й до сніданку, але незабаром їм довелося вступити з нами у відчайдушну боротьбу, позаяк уся наша тепла компанія дружно озброїлася на них, не даючи їм проходу своїми жартами та піддражнюваннями, в чому взяли участь навіть собаки, які давно вже відчули, що цього ранку біситися нікому не забороняється, і, поспішивши скористатися цим правом, хоробро вчепилися в накрохмалені подоли лихословлячих дівчат. Я сидів біля відчиненого вікна і вдихав цілюще свіже ранкове повітря; блискучі хвилі швидкої річки відбивалися на білій стелі, й їх відблиски пробігали по старовинному портрету на стіні тієї самої дивної дівчинки на ім’я Мерет, про долю якої я вже розповідав. Освітлене трепетними сріблястими відблисками, її обличчя здавалося живим і посилювало те враження, яке справляла на мене все навколишнє оточення. Під самим вікном товпилося поведене на водопій стадо; корови, воли, телята, коні та кози пили задумливо, повільними ковтками і, жваво підстрибуючи, знову виходили на берег; вся долина, що дихала свіжістю, жила повним життям, і звуки, що долинали звідти, зливалися з вибухами сміху в моїй кімнаті; я відчував себе таким щасливим, яким ніколи не був жоден юний монарх, в опочивальні якого зібралися найзнатніші вельможі, щоб бути присутніми при туалеті його величності.