До кімнати увійшов її чоловік, ввічливий і статечний селянин; поклонившись мені з люб’язною байдужістю і побачивши з першого погляду, що я точно такий же «шалапут», як і мій батько, а значить, не докучатиму йому проханнями і занепокоєння в будинку від мене не буде, він вирішив не псувати своїй дружині задоволення й навіть великодушно дав їй зрозуміти, що вона може пригощати мене, скільки душа забажає, після чого покинув нас і вирушив у своїх справах.
Я пробув у неї кілька годин, але говорили ми мало; вона сиділа біля мене, мовчки радіючи якимсь своїм думкам, і нарешті заснула з усмішкою на вустах. Її зімкнуті повіки тихо здригались, як хитається завіса, за якою щось відбувається, а за ледь помітними рухами усміхнених губ можна було здогадатися, що перед її внутрішнім поглядом витають милі серцю образи, осяяні м’яким сонячним світлом минулих років. Я вирішив піти, але як тільки я підвівся та, обережно ступаючи, пішов до дверей, вона негайно ж прокинулася, гукнула мене й якось відчужено подивилася мені в обличчя; адже якщо вона була в моїх очах живим і дотикальним утіленням далекого минулого, всього того, що було до мене, то я мав здаватись їй ніби продовженням її власного життя, її майбутнім, і я був для неї незрозумілий, загадковий, тому що моє вбрання та моя манера говорити були зовсім не схожі на те, до чого вона звикла за своє довге життя. У глибокій задумі вона пройшла в сусідню кімнатку, де у неї зберігався у великій шафі цілий запас стрічок, мережив, гребінців та інших модних дрібниць, які вона раз у раз купувала у мандрівних рознощиків і при нагоді роздаровувала молоді. Замість відкладеної для мене величезної носової хустки вона через короткозорість вийняла маленьку косинку з червоного шовку, які носять сільські дівчата, і вручила її мені разом із папером, в який вона була загорнута. Вона взяла з мене слово відвідувати її щодня та найближчим часом прийти до неї на обід.
Мій брат давно вже пішов, і я, поклавши червону косиночку в кишеню, почав сам відшукувати дорогу додому. Проходячи повз один будинок, я помітив зграйку засмаглих, червонощоких малюків; побачивши мене, вони стрімголов побігли у двір і загаласували там, як галченята. Жінка, що вийшла з воріт, наздогнала мене, назвалася моєю тіткою й запитала, невже ж я ніколи не чув про неї та її сім’ю. Мені довелося сказати, що я її справді не знаю, в чому і прошу вибачення. Тут вона повела мене в дім, де пахло свіжоспеченим хлібом, а довгі сходи були зверху донизу заставлено великими чотирикутними і круглими пирогами, на кожній сходинці по штуці; їх винесли сюди, щоб дати їм охолонути. Поки ця новоявлена тітонька, міцна і, як видно, працьовита жінка в повному розквіті сил, швидкими рухами прибирала волосся під хустку й пов’язувала фартух, діти забралися в куток за гарячою піччю й визирали звідти досить несміливо, хоча час від часу серед них чувся смішок. Потім моя нова покровителька заявила, що я прийшов саме вчасно: сьогодні вона напекла пирогів. Тут вона взяла великий пиріг, розрізала його на чотири частини, принесла вина, а потім заходилася накривати стіл до обіду. У її будинку не видно було того відтінку патріархальності, який відчувався в будинку бабусі; меблі були не горіхові, а з ялини, дошки на стінах були ще свіжі, черепиця на даху яскраво-червоного кольору, видні зовні торці балок теж іще не встигли потемніти, і перед будинком майже зовсім не було тіні. Гаряче сонце заливало просторий город, і скромний квітничок, який загубився в ньому, свідчив про те, що молоді господарі тільки ще закладають основу свого майбутнього благополуччя та поки що змушені думати лише про прозаїчну користь. Тим часом із поля прийшов сам господар зі своїм старшим сином. Почувши, що в будинку в нього гість, він одначе спочатку пішов погодувати худобу, не поспішаючи помив руки біля колодязя й лише потім, усе так само неквапливо і спокійно, ввійшов до кімнати, привітався зі мною і негайно ж перевірив, чи достойно мене пригощає його дружина. Пропонуючи мені покуштувати чого-небудь, господарі робили це без усякої манірності й не намагалися вибачатись переді мною за свій скромний стіл; та й кому ж як не селянинові, пишатися своїм домашнім хлібом і вважати його кращим із частувань, яке нікому не соромно запропонувати. Ніякі ласощі не зрівняються для нього з першими плодами, які приносять йому щороку його поле і сад; ніщо не здається йому смачнішим, аніж молода картопля, перші груші, вишні та сливи, вирощені своїми руками, і він так звик цінувати ці невигадливі дари природи, що, зірвавши мимохідь кілька яблук із чужого дерева, бачить у цьому чимале придбання для себе, в той час як різноманітні наїдки, виставлені у вікнах міських крамниць, анітрохи не приваблюють його, і він байдуже проходить повз них. Пригощаючи гостя, він твердо переконаний у тому, що пропонує йому найсмачнішу і найздоровішу їжу, так що ця переконаність передається і самому гостю, пробуджуючи в ньому апетит, і він їсть за двох і анітрохи не шкодує про це, вставши з-за столу. Ось чому я знову опинився за столом і безстрашно наліг на їжу, хоча в той день я вже з’їв більше ніж достатньо. Мої жалісливі родичі, які вважали, що всякий городянин, – якщо тільки він не поміщик, живе на оброк, – неодмінно мусить жити надголодь, як видно, вирішили відгодувати свого худого племінничка і старанно підкладали мені все нові та нові шматки. За столом ішла жвава розмова про долю нашої родини, все розпитували мене, як нам із матінкою живеться, і цікавилися найменшими подробицями.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу