Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Нарешті прийшла тітонька і суворо-пресуворо наказала нам зараз же йти снідати. Я знову сидів за довгим столом, біля якого зібралася вся велика родина разом зі своїми нахлібниками і поденниками. Поденники вийшли в поле ще за кілька годин до сніданку і тепер відпочивали, намагаючись струсити легку втому, що приходить після перших годин роботи, коли сонечко шле трудівникам свій привіт і починає припікати сильніше. Всі їли ситну вівсяну кашу, на яку тітонька не пошкодувала молока; лише на одному кінці столу, де сиділи господар, господиня та їхні старші дочки, красувалися великі чашки з кавою, і я, зарахований на правах гостя до цього гуртка обраних, із заздрістю поглядав у той бік, де люди з апетитом поїдали смачну кашу та обмінювалися веселими жартами. Але незабаром усі підвелися з-за столу і розійшлися по роботах, хто на далекі спекотні поля, хто в комори та на обори. Висувні дошки столу було вставлено на своє місце, і тепер ця ваговита споруда з полірованого горіхового дерева мала якийсь бездіяльний вигляд у спорожнілій кімнаті; але тут клопітка господиня висипала на нього величезний кошик зелених стручків, аби налущити на обід гороху, а дядечко, насилу відшукавши собі місце на кутику, зайнявся своїми господарськими книгами; він уписував у них відомості про зібраний у нинішньому році врожай, порівнюючи його з урожаєм минулих років і підраховуючи навіть, скільки вродило на кожному окремому засіяному клині. Його молодший син, хлопчик мого віку, стояв за його стільцем і доповідав батькові про виконання якогось доручення, а закінчивши свої обов’язки, запропонував мені прогулятися з ним у поле і подивитись, як ідуть роботи; можливо, ми попрацюємо й самі, де нам більше сподобається, а головне, потрапимо на підвечірок: у середині дня всі закушують прямо на полі, й там буває дуже весело. Але в цей час наспів гонець від бабусі, яка вже дізналася, що я тут, і запрошувала мене негайно ж прийти до неї. Мій двоюрідний брат зголосився провести мене, я не без кокетства вбрався якимось театральним селянином, і ми вийшли на дорогу, яка незабаром привела нас до розташованого на невисокому пагорбі кладовища. Тут усе було напоєне ароматом квітів і пронизане яскравим світлом сонця, у повітрі було строкато від міріад жучків, метеликів, бджіл і ще якихось невідомих мошок із блискучими крильцями, що із дзижчанням вились над могилами. То була дивовижна група співаків і танцюристів, яка давала концерт у яскраво освітленій залі; їх галасливий рій невтомно снував туди й сюди, хор голосів то змовкав майже зовсім, так що чувся лише неголосний спів якоїсь окремої комахи, то знову радісно й завзято підхоплював мелодію та звучав на повну силу; потім він віддалявся в таємничу напівтемряву, яка панувала в затишних куточках біля хрестів і пам’ятників, осінених кущами жасмину та бузини, поки з темряви не вилітав який-небудь гучливий джміль, що знову виводив за собою на світло весь веселий хоровод; чашечки квітів розмірено гойдалися, зустрічаючи та проводжаючи музик, які невпинно сідали на них і знову злітали. І весь цей галасливий та метушливий маленький світ жив і рухався над вічним спокоєм могил, над мовчанкою століть, минулих із тих далеких часів, коли наші предки – гілка племені алеманів – уперше осіли в цих місцях і викопали тут першу могилу. Залишки їх законів і звичаїв усе ще живуть у народі, їх мова і донині звучить на привіллі наших зелених долин, у хатинах горян, у сивих від давнини кам’яних містечках, які розкинулися де-небудь над річкою або на пологому схилі гори. Сивочола стара, з якою мені належало зустрітися, вселяла мені якусь боязкість, адже раніше я її ніколи не бачив, і вона була в моєму уявленні скоріше одним із давно померлих предків, аніж живою жінкою, яка ще, крім того, доводилася мені бабусею. Ми довго крокували по вузьких стежках, під важкими від плодів гілками яблунь, оминаючи безлюдні селянські двори, і підійшли нарешті до її будинку, що притулився в темно-зеленій тіні безмовних дерев. Вона стояла на порозі, прикриваючи очі долонею, і, як видно, виглядаючи, чи не йду я. Лагідно привітавшись зі мною, вона негайно ж провела мене до кімнати, підійшла до блискучого олов’яного умивальника, що висів у ніші з полірованого дуба над важким олов’яним тазом, відкрила кран і підставила свої маленькі засмаглі руки під струмінь чистої джерельної води. Потім поставила на стіл хліб і вино, стала біля мене, з усмішкою спостерігаючи, як я їм і п’ю, і не сідала доти, поки я не скінчив; тоді вона підсіла майже впритул до мене – вона була слаба очима – і почала пильно розглядати мене, запитуючи про матінку і про те, як нам із нею ведеться, але мені здалося, що думки її були в цей час далеко в минулому. Я теж уважно і з повагою дивився на неї, намагаючись відповідати коротше і не втомлювати її подробицями, які здавалися мені недоречними. Незважаючи на свій похилий вік, вона зберегла гарну поставу, жвавість у рухах і вміння уважно слухати співрозмовника; вона була не селянка і не городянка, а просто славна, доброзичлива жінка; кожне її слово видавало благородство та доброту, смиренність і незлобивість, ясну, вільну від накипу дріб’язкових пристрастей душу, мова її лилася плавно і звучала проникливо. То була жінка, яких тепер не часто зустрінеш, а зустрівши, починаєш розуміти, чому стародавні германці вимагали викуп, рівний викупу за двох воїнів, якщо хто-небудь убивав жінку чи завдавав їй образи.