Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Із замку ***, 21 вересня 17…

Благаю вас, добродійко, відновімо нашу так давно перервану розмову! Нехай же дано мені буде остаточно довести вам, наскільки відрізняюсь я від того мерзотного портрета, якого вам із мене написали, а головне, нехай дано мені й далі користуватися милою довірою, яку ви почали мені виявляти! Якої чарівності вмієте ви надавати доброчесності! Якими прекрасними уявляєте ви всі благородні почуття і як примушуєте їх любити! Ах, у цьому ваша головна чарівність. Вона сильніша за всі інші. Тільки вона і владно підкорює, і в той же час вселяє повагу.

Ясна річ, досить побачити вас, аби захотіти вам сподобатися, досить почути вас у товаристві, щоб бажання це посилилось. Але той, кому випало щастя пізнати вас ближче, хто хоч зрідка може заглянути вам у душу, віддається незабаром благороднішому запалу і, проникнувшись не лише любов’ю, але і благоговінням, поклоняється у вашій особі образу всіх доброчесностей. Можливо, більше, ніж хто інший, я був створений, аби любити їх і йти за ними, хоча деякі помилки й віддалили мене від них. Ви знову наблизили мене до них, ви знову змусили мене відчути їх привабливість. Невже визнаєте ви злочинною цю новознайдену любов? Чи засудите справу своїх же рук? Чи докорите собі за співчуття, яке могли до нього виявити? Якого зла можна побоюватися від такого чистого почуття, і невже не солодко його скуштувати?

Любов моя вас лякає? Ви вважаєте її бурхливою, несамовитою? Приборкайте її ніжнішою любов’ю. Не відмовляйтеся від влади, яку я вам пропоную, якій зобов’язуюся вічно підкорятись, і яка – смію в це вірити – аж ніяк не несумісна з доброчесністю. Яка жертва здасться мені занадто обтяжливою, якщо я буду впевнений, що серце ваше знає їй ціну? Чи є людина настільки нещасна, щоб не зуміти насолоджуватися поневіряннями, на які вона сама себе наразила, і щоб не віддати перевагу одному слову, одному добровільно даному погляду над усіма насолодами, які вона могла би взяти силою або обманом? І ви подумали, що я така людина! І ви мене побоювались! Ах, чому не залежить від мене ваше щастя? Як помстився б я вам, зробивши вас щасливою! Але безплідна дружба не дарує цієї влади: нею ми завдячуємо самій тільки любові.

Це слово лякає вас? Але чому? Більш ніжна прихильність, більш тісний союз, єдність думки, спільне щастя, як і спільні страждання, – хіба є в усьому цьому що-небудь чуже вашій душі? Адже саме така любов, в усякому разі, та, яку ви вселяєте і яку я відчуваю. Але передусім вона, безкорисливо зважуючи наші діяння, вміє судити про них за їх істинним достоїнством, а не за ринковою цінністю. Вона – невичерпний скарб чутливих душ, і все, скоєне нею або заради неї, стає дорогоцінним.

Що ж страшного в цих істинах, які так легко зрозуміти й так солодко здійснювати в житті? І які ж побоювання може викликати у вас чутлива людина, якій любов не дозволяє й уявити собі іншого щастя, окрім вашого? Нині це єдине моє бажання: щоб воно здійснилось, я готовий пожертвувати всім за винятком почуття, яким воно викликане, а якби ви поділяли це почуття – то керували б ним на свій розсуд. Але не дозволимо ж, аби воно віддаляло нас одне від одного, коли йому належало б нас єднати. Якщо запропонована вами дружба не порожнє слово, якщо, як ви мені вчора говорили, це найніжніше з почуттів, доступних вашій душі, нехай воно й буде основою нашої угоди; я не відкину його владу, але, як суддя любові, нехай воно погодиться вислухати любов: відмова тут була б несправедливістю, а дружбі несправедливість чужа.

Для другої нашої розмови зустрінеться не більше перешкод, аніж для першої; цю можливість нам міг би надати випадок, і ви самі могли б призначити відповідний час. Я готовий повірити, що помилився. Але невже ви не вважатимете за краще напоумити мене замість того, щоб виганяти, і невже ви сумніваєтеся в моїй покірності? Коли б не надокучлива поява третьої особи, я, можливо, вже цілком погодився б із вами. Хто знає, як далеко може сягати ваша влада? Чи признаюся вам? Ця нездоланна влада, якій я віддаюся, не наважуючись її виміряти, ця непереможна чарівність, яка зробила вас володаркою моїх думок і вчинків, – іноді я починаю їх боятися. Та ба! Чи мені побоюватися бесіди, про яку я вас прошу? Можливо, потім, пов’язаний обіцянками, я приречений буду згоряти від любові, яка – я це відчуваю – не зможе згаснути, не осмілившись благати вас про допомогу! Ах, добродійко, будьте милосердні, не зловживайте своєю владою. Але що я говорю! Будь-які страждання мої, якщо ви від них станете щасливішою і вважатимете мене більш достойним вас, полегшить ця утішлива думка! Так, я відчуваю, що поговорити з вами ще раз означає дати вам проти мене ще сильнішу зброю та ще повніше віддатися на вашу волю. Легше чинити опір вашим листам. Вони, звичайно, те саме, що ваші розмови, але тут немає вас самої, бо ж ваша присутність і надає їм справжньої сили. Проте радість чути ваш голос примушує мене зневажати цю небезпеку. У мене принаймні залишиться щасливе усвідомлення, що я все для вас зробив, навіть на шкоду собі, й жертви, мною принесені, будуть виявом мого благоговіння. Я був би безмежно щасливий довести вам тисячею способів, – як я на тисячу ладів відчуваю, – що ви є й навіки залишитеся, навіть більше, ніж я сам, істотою, найбільш дорогою моєму серцю.