Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Із замку ***, 17 вересня 17…

Чому, добродійко, ви так безжально чините опір, уникаючи мене? Як можливо, щоб найніжніша увага до вас викликала з вашого боку лише дії, ледве припустимі й відносно людини, на яку є всі підстави скаржитись? Як! Любов повертає мене до ваших ніг, і, коли щасливий випадок дає мені можливість зайняти місце біля вас, ви вважаєте за краще прикинутися хворою, схвилювати своїх друзів, аби лише не опинитися зі мною поруч. Скільки разів учора відводили ви погляд убік, аби не удостоїти мене хоч би одного погляду! А якщо я на мить упіймав погляд менш суворий, то мить ця була така коротка, що, здається, ви хотіли не стільки дати мені насолодитися ним, скільки змусити мене відчути, що я втрачаю, гублячи його.

Не такого поводження, наважуся сказати вам, заслуговує любов, і не на таке може погодитися дружба. А якщо говорити про ці два почуття, то ви знаєте, як надихає мене одне з них; я ж, здавалося мені, мав право гадати, що ви не відмовляєте мені і в іншому. Ви самі запропонували мені цю дорогоцінну дружбу, визнавши мене, мабуть, достойним її. Що ж учинив я такого, щоб тепер її втратити? Чи не зашкодив я собі своєю довірливістю і чи покараєте ви мене за щиросердя? Не страшитеся ви хіба обманути і те й інше? Хіба таємницю свого серця вилив я не на грудях друга? Хіба не перед ним лише міг я вважати себе зобов’язаним відкинути умови, прийнявши які я б із легкістю міг потім їх порушити і, можливо, з вигодою ними зловживати? Невже ж ви хотіли б такою незаслуженою суворістю змусити мене думати, ніби мені було б досить обманути вас, аби домогтися більшої поблажливості?

Я не розкаююсь у своїй поведінці, бо поводитися так вважаю своїм обов’язком перед вами й перед самим собою. Але який фатум судив, аби кожен мій похвальний вчинок ставав для мене знаком нової біди?

Адже саме після того, як я заслужив на єдину похвалу, якою ви зволили удостоїти мою поведінку, довелося мені вперше стогнати, бо я накликав на себе ваш гнів. Адже саме після того, як я довів вам цілковиту свою покірність, позбавивши себе щастя бачити вас єдино з прагнення заспокоїти вашу совісність, ви побажали припинити зі мною всяке листування, відняти в мене слабку втіху за жертву, якої ви у мене зажадали, і позбавити мене всього, аж до любові, яка сама лише могла надати вам такі права. І, врешті, саме після того, як я говорив із вами з відвертістю, не ослабленою навіть розрахунками цієї любові, ви уникаєте мене тепер, як небезпечного спокусника, чиє віроломство відчули на собі.

Невже ніколи не втомитеся ви бути несправедливою? Повідомте мене хоча б, які нові провини мої змусили вас виявляти таку суворість, і не відмовте продиктувати веління, яким ви бажали б, аби я підкорявся. Позаяк я готовий усе виконати, невже прохання донести мені їх – надмірне домагання?

Із ***, 15 вересня 17…

Ви, добродію, здається, здивовані моєю поведінкою, і ви готові навіть зажадати від мене в ній звіту, ніби у вас є право засуджувати її.

Признаюся, що вважала б себе в більшому праві дивуватись і скаржитись. Але після відмови, що містилась у вашій останній відповіді, я вирішила замкнутись у байдужості, що не залишає місця ні для зауважень, ні для докорів. Проте, оскільки ви просите у мене пояснень і оскільки я, хвала небу, не відчуваю в собі нічого, що перешкодило б мені дати їх вам, я готова ще раз порозумітися з вами.

Всякий, хто прочитав би ваші листи, визнав би мене несправедливою або дивною. Я ж вважаю, що маю право на те, щоб про мене так не думали. Особливо, здається мені, що у вас було менше підстав, аніж у будь-кого, думати про мене таким чином. Ви, певна річ, зрозуміли, що, приневолюючи мене виправдовуватися, змушували тим самим пригадати все, що між нами сталося. Мабуть, ви вирішили, що від моїх роздумів на цей рахунок тільки виграєте. Оскільки я, зі свого боку, теж вважаю, що нічого втратити не можу, принаймні у ваших очах, то анітрохи не боюся вдатися до цього заняття. Можливо, це дійсно кращий спосіб з’ясувати, хто з нас має право скаржитися на іншого.

Якщо ми почнемо з дня вашого приїзду до цього замку, то, я гадаю, ви визнаєте, що навіть сама ваша репутація давала мені підстави до стриманості відносно вас і що я могла, не боячись уславитися надмірною святенницею, триматись у межах найхолоднішої ввічливості. Ви самі поставилися б до мене поблажливо та вважали б цілком зрозумілим, що жінка, така мало розвинена, не має якостей, необхідних для того, щоб оцінити ваші. Людина обережна повелась би саме так, і мені це було б тим легше, що – не приховуватиму цього від вас – коли пані де Розмонд прийшла повідомити мене про ваш приїзд, я змушена була згадати всю мою любов до неї й усю її любов до вас, аби не дати їй помітити, якою неприємною була мені ця звістка.