Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Мені було відомо про його секрет лише з других рук, оскільки я ніколи не був близький із Преваном. Але ось одного дня ми сиділи вшістьох, і графиня де П***, вважаючи, що говорить дуже тонко, і дійсно справляючи на необізнаних таке враження, ніби вона веде загальну розмову, розповіла нам з усіма подробицями, як вона віддалася Превану і все, що між ними сталося. Вона говорила з такою впевненістю, що її не збентежила навіть посмішка, що з’явилася на губах в усіх нас одночасно. І я ніколи не забуду, як один із нас у вигляді виправдання прикинувся, ніби те, що вона говорить, або вірніше, те, що вона нібито говорить, викликало у нас сумнів, а вона найсерйознішим чином заперечила, що вже, напевно, ніхто з нас не обізнаний краще за неї, і навіть не посоромилася звернутись до Превана й запитати його, чи помилилася вона хоч у чому-небудь.

Тому я міг вважати цього чоловіка небезпечним для всіх. Але хіба вам, маркізо, недостатньо того, щоб він був красивий, дуже красивий , як ви самі кажете, або, щоб він повів одну з тих атак, які ви зволите винагороджувати лише з тієї єдиної причини, що вже дуже вони були майстерні , або щоб ви вважали забавним віддатися з якого-небудь іншого випадкового приводу, або… та звідки мені знати? Чи можу я вгадати тисячі всіляких чудасій, які панують у голові в жінок і лише завдяки яким ви все ж є представницею своєї статі? Тепер, коли вас попереджено про небезпеку, я не сумніваюся в тому, що ви легко вбережетесь, але ж потрібно було вас застерегти. Проте повертаюся до своєї головної теми: що, власне, хотіли ви сказати?

Якщо це кепкування над Преваном, то воно не лише занадто громіздке, але і висміювати його переді мною не варто: треба, щоб він виявився смішним в очах товариства, і я знову звертаюся до вас із проханням про це потурбуватися.

Ах, я, здається, знайшов розгадку! Ваш лист – пророцтво не того, як ви вчините насправді, а того, на що він вважатиме вас готовою в хвилину, коли саме його спіткає крах, який ви йому готуєте. Я, мабуть, схвалив би цей план. Він, одначе, вимагає найбільшої обачності. Ви не гірше за мене знаєте, що для громадської думки мати коханця або тільки приймати чиїсь залицяння – це абсолютно одне і те саме, якщо, звичайно, чоловік не дурень, а вже Преван далеко не такий! Якщо він доб’ється хоч би подоби, то почне хвастати, а цього буде достатньо. Дурні повірять, недоброзичливці прикинуться, що повірили. А ви що робитимете? Знаєте, я боюся. Не те щоб я засумнівався у вашій спритності. Але ж саме хороші плавці й тонуть.

Я не вважаю себе дурнішим за інших. Я знаходив сотні, тисячі способів збезчестити жінку, але коли замислився над тим, як би вона могла уникнути біди, то не міг угледіти жодної можливості. Навіть щодо вас, моя спокуснице, що поводиться з таким бездоганним мистецтвом, я дуже часто вважав, що ви не стільки вміло грали, скільки вам таланило.

Але врешті-решт, я, можливо, шукаю якогось особливого сенсу там, де його зовсім і немає. Навіть забавно, як це я вже дуже довго серйозно обговорюю те, що, напевно, є тільки жартом із вашого боку. Ви сміятиметеся з мене!

Що ж, нехай так. Але кваптеся, і поговорімо про інше. Про інше! Ні, я помиляюся. Завжди про одне і те ж: як оволодіти жінкою або як її погубити, а нерідко і про те і про інше разом.

Тут, як ви цілком правильно помітили, у мене є можливість виявити себе на обох теренах, але ж не з однаковою легкістю. Передбачаю, що з помстою справа піде скоріше, ніж із любов’ю. Маленька Воланж здалась, я за це ручаюся. Знадобиться тепер тільки слушна нагода, і я берусь за це. Але з пані де Турвель справа інша. Ця жінка може довести до відчаю, її просто не зрозумієш. У мене сотні доказів її любові і в той же час тисячі – її впертості. Я і справді побоююся, що вона від мене вислизне.

Перше враження, справлене на неї моїм поверненням, дозволяло сподіватися на краще. Ви здогадуєтеся, що я хотів сам про все судити і щоб напевно збагнути перші ж пориви її душі, нікого не посилав попередити про себе і так розрахував час у дорозі, щоб з’явитися якраз тоді, коли всі будуть за столом. Я дійсно впав із неба, як оперне божество у фіналі спектаклю.

Наробивши досить галасу, щоб привернути до себе увагу, я з одного погляду відчув радість моєї старої тітоньки, досаду пані де Воланж і радісне зніяковіння її дочки. Моя спокусниця сиділа спиною до дверей. У цей момент вона розрізала щось на тарілці й навіть не повернула голови, але я заговорив із пані де Розмонд, і при першому ж слові чутлива святенниця впізнала мій голос, і в неї вирвався зойк, у якому, як мені здалося, було більше любові, ніж здивування та страху. Тоді я наблизився аж так, що міг побачити її обличчя: збентеження душі, боротьба почуттів і помислів відбивалися на нім упереміш! Я сів за стіл поряд із нею: вона в повному розумінні слова не усвідомлювала того, що робила і що говорила. Спробувала продовжувати їсти і не в змозі була це зробити. Зрештою, не минуло і чверті години, як, не в силах упоратися з радістю і збентеженням, вона не вигадала нічого вдалішого, ніж попросити дозволу вийти з-за столу, і втекла в парк під приводом, що їй потрібно подихати повітрям. Пані де Воланж хотіла супроводжувати її. Ніжна недоторка не погодилася: напевно, вона була щаслива знайти привід, аби залишитися на самоті й безперешкодно віддатися солодкому хвилюванню серця.