Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Та повернімося до системи персонажів у романі. Іншу групу складають ті, хто обдумує кожен свій крок, вивіряє кожне слово, маючи на меті справити потрібне враження на оточуючих, – передусім це Вальмон і Мертей. Ці персонажі живуть розумом. Вони встановили таємний союз і щирими бувають лише одне з одним. Обоє сповідують лібертинізм, проте сповідують його по-різному. Вальмон дотримується лібертинських правил і принципів, Мертей же йде далі, вона відкидає узагалі всі принципи, у тому числі й лібертинські. Лібертинаж для неї – не в останню чергу можливість тиранити і принижувати інших. Часом навіть проводять паралелі між нею і героями де Сада, адже свою жорстоку гру вона реалізує передусім у сфері еротики. Насолода, яку вона отримує від страждань інших, часом і дійсно нагадує садівську.

Найбільше задоволення Мертей отримує від усвідомлення своєї влади над людьми; в одному із листів вона навіть порівнює себе з божеством. Вона щиро переконана у своїй зверхності не лише над «простими смертними», але й над чоловіками-лібертинами, включаючи Вальмона. Люди для неї становлять інтерес лише остільки, оскільки виконують певну функцію в її задумах, прикладом чого може бути втрата інтересу до Сесіль. Звичайні людські почуття – дружні, родинні – їй не властиві. Її влада таємна, вона засновується на інформації, якою вона володіє і яку невпинно збирає, а також на її самовладанні та розвинутих аналітичних й акторських здібностях. У листі 81-му Мертей викладає Вальмону свою «філософію життя»: із книг «найсуворіших моралістів» вона дізналася, чого вони вимагають, щоб зрозуміти, якою вона має здаватися; з дитинства навчилася міняти вираз обличчя і поведінку залежно від обставин і очікувань оточуючих, помічати те, що від неї намагаються приховати, тощо. Так, перед нами постає зростання лицемірки, Тартюфа у спідниці, як її подеколи називають. Та водночас у цьому листі вона недвозначно вмотивовує вибір такої лінії поведінки: для неї, як для жінки, це був єдиний шлях до свободи, яку вона поціновує над усе.

Слід нагадати, що й у фривольний «галантний вік» вимоги щодо жіночої моралі й поведінки відрізнялися від вимог щодо чоловічої і були достатньо суворими. Тож Мертей мала вдавати із себе «порядну жінку», приховувати свої інтимні історії. Цікаво простежити гендерний аспект поведінки Мертей: у тому ж 81-му листі вона декларує, що народилася для того, щоб мститись за свою стать і підкоряти чоловіків. На цій підставі у складі мислення Мертей подеколи вбачають прообраз феміністичного, проте це перебільшення. У своїй грі в лібертинаж Мертей заступила на чоловічу територію, тому має бути обережною і безжальною, якщо хоче переграти чоловіків у їхній власній грі. Її зброя – краса, яка їх заманює, й поінформованість, якою вона захищається. Її розрахунки математично точні, її хоробрість безмежна, як і безжальність. Між грою і життям стираються межі. Не піддаватися чоловікам і не поступатися особистою свободою стає головним і чи не єдиним її принципом, за який вона й поплатилася наприкінці твору, знехтувавши Вальмоном і його погрозами. Її військові дії спрямовані передусім на чоловіків, жінок вона не розглядає як серйозних суперників й оголошує їм війну, лише коли вони перешкоджають її планам.

У романі склався своєрідний трикутник: Мертей – Вальмон – Турвель (маленька Сесіль до уваги тут не береться, вона лише іграшка для лібертинів, пішак у їхній грі, так само як і недосвідчений Дансені). Назвати цей трикутник любовним навряд чи можна, адже з них трьох кохає лише Турвель. Мабуть, визначення «ідеологічний» було б точнішим. Власне, Вальмон, як це доволі часто практикуватиметься у літературі наступних епох, опинився між двома жінками, які уособлюють діаметрально протилежні ідейні та ментальні комплекси. Образ Мертей можна вважати своєрідним втіленням раціоналізму, одного з домінантних принципів ідеології просвітників, звісно, втіленням полемічним, так би мовити, «зі знаком мінус». У другій половині століття просвітницький культ розуму був підданий перегляду в сентименталізмі і передромантизмі, зокрема Жан-Жаком Руссо. Президентша де Турвель значною мірою є втіленням «руссоїстської людини», яка живе не розумом, а серцем.

У дуеті Мертей – Вальмон роль лідера належить Мертей. Як гравець, вона жорстокіша за свого спільника, якого їй доводиться доволі часто спонукати на рішучі дії. Вальмон сповідує модну філософію лібертинажу і намагається усіх вразити новими доказами своєї аморальності. Для нього це скоріше гра. Йому бракує затятості та запалу Мертей, для якої це справа життя. Часом виникає відчуття, що він міг би бути дещо іншим, аби не роль Дон Жуана, яку він накинув на себе. Роль благодійника у спектаклі, розіграному для президентші, йому навіть сподобалася, бо дала нові відчуття. «Смакуючи» вдячність нещасних, Вальмон із здивуванням виявив, що отримав задоволення досі незнаного роду, власне, морально-психологічне. Його світ – це театр, у якому він і актор (щоправда, переважно однієї ролі), і глядач, у той час як Мертей воліє бути скоріше режисером. Ведучи облогу Турвель, він запозичує її стратегію у Сен-Пре, героя роману Руссо, і навіть певною мірою переймається його почуттями. У Вальмоні важче, ніж у Мертей, вловити, де його маска, а де справжнє обличчя. Тому, як це нерідко буває, говорити з певністю, що він кохає Турвель, ризиковано. Так само як і заперечувати. В усякому разі, навряд чи він наважився б нанести смертельну (у буквальному сенсі) обра5зу Турвель, аби його не спонукала до цього вправний маніпулятор Мертей.