Та що важливіше, потенціал, закладений в епістолярному жанрі, сентименталісти і де Лакло реалізують по-різному. Сентименталістам він надає найширші можливості оприявнити внутрішній світ героїв, так би мовити, з найнадійнішого джерела – з перших рук. Для Ш. де Лакло більш цінними є інші його потенції: вести гру в щирість і розкривати цю гру. Не можна сказати, що до нього письменники їх не відчували і не використовували, але настільки повно й виразно їх реалізував саме Лакло. На поєднанні функцій листів як засобів приховування й оприявнення він і створює інтригу роману. Епістолярні романи різняться за кількістю дописувачів, чим їх більше, тим складнішою є їх композиція. Часто вони є зібранням листів одного персонажа (наприклад, Річардсонової Памели, Вертера з роману Гете чи героїні «Черниці» Дідро), у такому випадку вони наближаються до щоденникової форми; часом – зібранням листів кількох персонажів, які звертаються кожен до свого адресата, як у «Подорожі Хамфрі Клінкера» Смоллета, з листами, які вони отримують у відповідь, нас романіст не знайомить. У романі Ш. де Лакло витворена справжня мережа кореспондентів, які перебувають між собою у стосунках різної міри щирості чи вдаваності. Нерідко дописувачі передають у ньому одну й ту саму подію різним адресатам у різному висвітленні, наповнюючи її різним значенням. Недарма «Небезпечні зв’язки» визнані кращим з усіх епістолярних романів, будь-коли написаних.
Рушієм фабульного розвитку в романі де Лакло виступає листування двох аристократів, уже далеко не юних, досвідчених у розігруванні суспільних ролей і в нюансах любовної гри, розбещених і спустошених – та воднораз невловимо привабливих – маркізи де Мертей і віконта де Вальмона. Через листування до інтриги залучаються інші персонажі, потрапляючи до пасток, розставлених на них основними гравцями. Образи віконта де Вальмона і маркізи де Мертей оприявнюють склад мислення і поведінку, характерну для лібертинів. Вони не зважають на прийняту в суспільстві мораль та релігію і кепкують над ними, демонструють притаманну їм згуртованість «посвячених» і презирство до тих, хто живе за загальноприйнятими законами. Тому не варто, як це часто робиться, поділяти героїв роману де Лакло на «розумних» (до них відносять власне лібертинів) і «недалеких» (таких, як пані де Воланж, якій особливо дістається від критиків). Поділ між персонажами у романі зрештою залежить від того, якими спонуками визначається їхній modus vіvendі : розумом, розсудком, поєднаним з розрахунком, чи почуттями, глибинними внутрішніми стимулами. По один бік лінії опиняються Мертей і Вальмон, по інший – президентша де Турвель, Сесіль Воланж та її мати і шевальє Дансені. Цей поділ персонажів має і стильовий еквівалент. Герої-лібертини знаходять комфортні для них «ігрову стихію», моральну індиферентність та еротичну атмосферу в рококо. У руслі сентименталізму вирішена передусім сюжетна лінія стосунків Вальмона і президентші. Листи Турвель містять розлогий виклад її емоційних станів і думок, часом мають сповідальний характер, апелюють до милосердя, совісті й Бога. У тому ж дусі відповідає їй Вальмон – що вказує на ігрову природу його листування.
Отже, до другої групи належать у переважній більшості жертви лібертинів, серед яких на особливу увагу заслуговує президентша де Турвель. Річ у тім, що в її образі найповніше втілилося руссоїстське розуміння людини як істоти, якій властиве не раціональне, а інтуїтивно-почуттєве осягнення дійсності. «Розум помиляється – серце ніколи», – писав Руссо. Сакралізація «серця» у дусі Руссо породжувала відповідне розуміння зв’язків між людьми й потрактування кохання як злиття двох сердець, які через своє почуття долучаються до Бога, що є характерним і для пані де Турвель.
На зв’язок свого роману з «Новою Елоїзою» недвозначно вказав сам де Лакло, узявши епіграфом слова з авторської передмови до неї («Я бачив звичаї свого часу й опублікував ці листи»). Цей зв’язок має непросту природу, він включає не лише наслідування, але й полеміку і, як вказують деякі дослідники, навіть елемент пародіювання. Відчути їх сучасникам де Лакло було простіше, бо за часів виходу в світ «Небезпечних зв’язків» слава роману Руссо ще гриміла. Відгомін «Нової Елоїзи» можна почути в історії маленької Сесіль та Дансені, її вчителя музики. У Руссо йшлося про кохання юної аристократки Юлії де Танж і її вчителя, простолюдина Сен-Пре, на перешкоді їм стали суспільні умовності, зашкарублий аристократичний снобізм, уособленням якого є батько Юлії барон Д’Етанж. Дансені є дворянином (герої Ш. де Лакло усі з вищого світу), але бідним. Однак не суспільні перепони руйнують їх щастя, адже пані де Воланж, зрештою, готова була б поступитись і віддати свою дочку за нього. Руссо у своїй довірі серцю виходив з розуміння людини як істоти, наділеної «природною мораллю», завдяки цьому його персонажам неважко було утримуватися на позиціях доброчесності. У де Лакло персонажі, що перебувають у позиції, аналогічній Юлії і Сен-Пре, стикаються з іншими випробуваннями, що породжуються самою людською природою. Недарма деякі критики вбачають в «Небезпечних зв’язках» своєрідну антитезу роману Руссо і навіть Мертей та Вальмона схильні тлумачити як «анти-Юлію» й «анти-Сен-Пре». Але найбільше на зв’язок з «Новою Елоїзою» вказує стиль переписки Вальмона з президентшею і сценарій, за яким він вибудовує їхні стосунки.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу