Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Враження, яке справляє образ Манон, не буває одноманітним, адже він ніколи не перебуває у статиці, хіба що наприкінці твору. Щойно ми разом з де Ґріє повіримо у її щирість, як вона знову чинить несумісне з коханням. І знову буде клястися у любові й поводитися так, що й нас, читачів, переконає. Саме ця «невловимість», вочевидь, і породжує безліч інтерпретацій, часто несумісних і навіть протилежних. І дійсно, з одного боку, вона просто «дівка», утриманка, – саме такою її сприймають оточуючі – батько де Ґріє, Тіберж, її «покровителі», так нерідко її називають у своїх відгуках на роман сучасники Прево, а часом і критики й коментатори наступних поколінь. З другого – вона «сама довершеність», «сама чарівність», і, що найцікавіше, не лише тілесно – привабливою її бачать усі персонажі роману, – але й духовно, що постійно наголошує де Ґріє. Манон чарівна й водночас огидна, її образ викликає суперечливі почуття, та при цьому він напрочуд цілісний. Він складний, бо складною є людська природа. І не лише любов де Ґріє, чиїми очима ми її бачимо, заважає нам винести їй однозначний вирок. «Невловимість», «непрописаність» цього образу цілком відповідає естетиці рококо – естетиці нюансів і натяків.

Стильова парадигма роману не піддається однозначному визначенню, та безперечним є основний її складник – рокайльний. Рококо – один з провідних художніх напрямів ХVІІІ ст., який у Франції проявляється якнайяскравіше, переживаючи розквіт у середині століття. Він створює власну концепцію особистості, яка враховує всю складність людської натури. Рококо відкриває у людині природний потяг до насолоди, та при цьому не засуджує її за гріхи, а недоліки сприймає як аспект людської природи, присутній у кожній людині. З цим пов’язана така його характерна риса, як відмова від моралізаторства. Іншою важливою для розуміння роману рисою рококо є характерний для літератури ХVІІІ ст. у цілому поворот від масштабного, глобального, загальнодержавного до особистого, чуттєво-інтимного, індивідуального. Рококо ставить не «вічні» питання, а звертається до звичаїв та психології сучасного суспільства. Воно витворює власну концепцію кохання: це вже не пристрасть, яка спалює, але й звеличує людину, не кохання-служіння, не кохання-страждання, воно втратило духовність, втратило свою сакральну і трансцендентну сутність. Кохання – це насолода, і головне – не втратити тут, у земному житті, шанс на задоволення й щастя.

У таку парадигму кохання почуття Манон до «свого шевальє» цілком вписується, як, треба сказати, і прагнення де Ґріє до любовного щастя. Образ Манон цілком комфортно розмістився у цій рокайльній парадигмі: вона юна, чарівна, невловимо приваблива. Цікавим є спостереження: якщо у мистецтві попередніх епох усі жінки виглядають поважними та зрілими, то жінка рококо – це юна німфа, це чари юності. «Ти – юність, ти – чуттєвість, ти – бажання, ти – відрада і вічна спокуса для чоловіків», – захоплено виголошує Дюма-син. Манон захоплена гонитвою за розвагами, чуттєвими насолодами, аж доки не станеться з нею лиха і вона не перетвориться на розважливу і вірну «супутницю життя» нашого героя. У висланні Манон ніби дорослішає, стає «порядною жінкою», її образ «стабілізується» і водночас втрачає часточку себе. Цілком слушно писав один з критиків твору: «плямка бруду» личить їй.

Образ Манон, як і весь роман, – велике творче досягнення Прево, що й сам він усвідомлював. У цитованій уже апології він пише: «Яка ж потрібна була майстерність, щоб захопити читача і примусити його співчувати страшним нещастям, які переживає ця розбещена дівчина!» Цю цілком заслужену похвалу (стаття виходила анонімно) може підтримати будь-хто знайомий з «Манон Леско».

Роман Шодерло де Лакло «Небезпечні зв’язки» з’явився через півстоліття після роману Прево. За цей час багато змінилося в мистецтві й суспільній свідомості. Здавалось би, це також роман любовного змісту, точніше, любовно-психологічного, його рокайльна парадигма окреслена ще виразніше, персонажі-жінки також привертають більше уваги, ніж чоловіки, і т. д. Цей ряд типологічних збіжностей можна продовжувати, тому й не дивно, що ці два твори часто поєднують в одному виданні. Та вдумливий читач помітить, що цей збіг присутній на, так би мовити, рівні метаструктури і зумовлений передусім епохою та її домінуючим інтересом до приватного життя і звичайної (негероїчної) людини, культом жінки і кохання в культурі рококо, широким поширенням творів любовно-психологічного змісту у французькій культурній традиції тощо. Сама ж художня тканина обох творів є суттєво відмінною, як і предмет, на який спрямована основна увага їхніх авторів. Лакло у цьому творі відбив інший досвід – досвід кінця епохи, неподалік від витоків якої перебував Прево.