Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Страх і втома настільки знесилили Манон, що вона схилилася до мене майже непритомна. З іншого боку, уява моя була приголомшена вбивством Леско, і я все ще побоювався нічного патруля. Що робити? На щастя, я згадав про заїжджий двір у Шайо, де провели ми з Манон декілька днів, підшукуючи собі житло в цьому селі. Там міг я сподіватися прожити деякий час не лише в безпеці, але і в кредит. «Вези нас в Шайо!» – сказав я кучерові. Нове утруднення; він відмовився їхати туди вночі менше ніж за пістоль. Зрештою, ми зійшлися на шести франках; цим вичерпувався вміст мого гаманця.

По дорозі я втішав Манон, але в глибині душі й сам упадав у відчай. Я б наклав на себе руки, якби не тримав у обіймах єдиний скарб, що прив’язував мене до життя. Сама лише ця думка повернула мені самовладання. «В усякому разі Манон зі мною, – думав я, – вона любить мене, вона належить мені. Нехай Тіберж говорить, що завгодно; це не примара щастя. Гинь хоч увесь всесвіт, я залишуся байдужим. Чому? Тому що в мене немає прихильності ні до чого іншого». Я дійсно так відчував; у той же час, надаючи так мало значення благам земним, я усвідомлював, що мені потрібно володіти хоч би невеликою їх часткою, щоб із гордим презирством поставитися до всього іншого. Любов могутніша од всілякого достатку, могутніша за скарби та багатства; але вона має потребу в їх підтримці, і немає нічого гіршого для коханця, що тонко відчуває, як потрапити в мимовільну залежність від грубості людей ницих.

Була одинадцята година, коли ми прибули в Шайо. На заїжджому дворі нас зустріли як давніх знайомих. Чоловічий одяг Манон не викликав цікавості, оскільки в Парижі та околицях звикли до всяких жіночих перевдягань. Я розпорядився, щоб її оточили найдбайливішим доглядом, роблячи вигляд, ніби не обмежуюся в коштах. Вона не підозрювала про моє цілковите безгрошів’я, а я остерігався натякати їй на це, прийнявши рішення завтра ж повернутися самому в Париж, аби відшукати які-небудь ліки від цієї докучливої хвороби.

За вечерею видалася вона мені блідою та схудлою. Я не помітив цього в Парижі, адже в камері, де я бачив її, було темнувато. Я запитав, чи не тому це, що її злякало вбивство брата, вчинене в неї на очах. Вона запевнила мене, що, хоча вона і засмучена цією подією, блідість її походить від того, що протягом трьох місяців вона сумувала в розлуці зі мною. «Значить, ти так любиш мене?» – мовив я. «В тисячу разів дужче, ніж можу висловити», – відповіла вона. «І ти мене ніколи тепер не покинеш?» – додав я. «Ніколи», – вигукнула вона і запевнення своє скріпила такими пестощами та клятвами, що мені здавалося дійсно немислимим, аби коли-небудь вона могла їх забути. Я завжди вірив у її щирість: який сенс був їй доводити удаваність до такої міри? Але ще більше вона була примхлива, або, скоріше, безвільна і сама себе не тямила, коли, бачачи перед собою жінок, які живуть у розкоші, сама перебувала в убогості й злиднях. Мені незабаром належало отримати цьому останній доказ, який перевершив усі інші та спричинив найнеймовірнішу пригоду, яка тільки могла статися з людиною мого походження і статку.

Знаючи її з цього боку, я поспішив наступного дня в Париж. Смерть її брата й необхідність запастися білизною й одягом для неї та для себе були таким очевидним до того приводом, що я міг і не вигадувати приводів. Я вийшов із заїжджого двору з наміром, як сказав я Манон і хазяїну, взяти найману карету; але це були порожні хвастощі. Нужда змусила мене йти пішки, і я швидко попрямував у напрямку до Кур-ля-Рен, [119] Кур-ля-Рен … – бульвар уздовж Сени, місце відпочинку городян. де мав намір перепочити. Я мав хоч на хвилину залишитися на самоті, аби спокійно обдумати, як же діяти мені в Парижі.

Я сів на траву. Я поринув у роздуми, які мало-помалу звелися до трьох головних питань. Мені потрібна була негайна допомога для незліченної кількості невідкладних потреб. Мені необхідно було знайти шляхи, що обіцяють принаймні надії на майбутнє і, що було не менш важливо, необхідно було зібрати відомості й ужити заходів обережності заради нашої з Манон безпеки. Вичерпавши всі плани та комбінації по цих трьох пунктах, я визнав за благо нехтувати дві останні. Ми були б досить надійно затаєні в якій-небудь кімнаті, знятій у Шайо, а відносно майбутніх наших потреб, вважав я, ще знайдеться час подумати, коли теперішні будуть задоволені.

Отже, питання полягало в тому, як зараз поповнити мій гаманець. Пан де Т*** великодушно пропонував мені свій, проте я відчував нездоланну відразу від однієї тільки думки самому нагадати йому про це. Хто зважиться піти розповісти про свою убогість чужій людині та просити її поділитися з тобою своїм статком? Тільки підла душа здатна на це своєю ницістю, що не відчуває ганебності такого вчинку, або ж покірливий християнин із надлишку великодушності, який підносить її над почуттям сорому. Я не був ні негідником, ні добрим християнином: я б пожертвував півжиття, аби уникнути такого приниження. «Тіберж, – сказав я собі, – добрий мій Тіберж, чи відмовить він мені в чому-небудь, коли в нього є хоч щонайменша можливість? Ні, він буде зворушений моєю убогістю, але він доконає мене своїми моралями; доведеться зазнати його картань, умовлянь, погроз; він продасть мені так дорого свою допомогу, що я скоріше пожертвую своєю кров’ю, ніж піддамся сумному випробуванню, яке збентежить мені душу новими докорами сумління. Добре! – продовжував я міркувати, – треба, отже, відмовитися від усякої надії, якщо мені не залишається ніякої іншої дороги і якщо обидві вони такі мені бридкі, що я більш охоче пролив би половину своєї крові, ніж ступив би на одну з них, тобто вважав за краще б пролити всю свою кров, аніж піти по обох шляхах. Так, усю мою кров, – додав я після хвилинного роздуму. – Звичайно, я віддав би її більш охоче, ніж погодився б удатися до принизливих благань. Але хіба йдеться про мою кров? Йдеться про життя й існування Манон, про її любов, про її вірність. Що покладу я на іншу шальку терезів? Донині ніщо інше не мало для мене ціни. Вона замінює мені славу, щастя, багатство. Є, поза сумнівом, багато речей, заради яких я пожертвував би життям, аби отримати їх або щоб уникнути; але шанувати яку-небудь річ над своє життя – не означає шанувати її так само, як Манон». Я не довго вагався після цього міркування й відновив шлях, вирішивши спочатку йти до Тібержа, а від нього до пана де Т***.