Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Увійшовши до Парижа, я узяв візника, хоча і не мав можливості розплатитися з ним; я розраховував на допомогу, про яку йшов просити. Я звелів везти себе до Люксембурзького саду, звідки послав сказати Тібержу, що чекаю його. Він з’явився швидше, ніж я міг чекати. Без зайвої балаканини я повідав йому про свою крайню нужду. Він запитав, чи вистачить мені тих ста пістолів, що я йому повернув, і, без єдиного заперечення відразу ж вирушив роздобути їх для мене з тією відкритою і сердечною готовністю, яка властива тільки любові й істинній дружбі. Хоча я нітрохи не сумнівався в успіху мого прохання, я не очікував, що це обійдеться так дешево, тобто без усякого з його боку вичитування за мою нерозкаяність. Проте я помилявся, думаючи, що позбувся його докорів, бо після того, як він відлічив мені гроші, й я вже збирався попрощатися з ним, він попросив мене пройтися з ним по алеї. Я нічого не сказав йому про Манон; він не знав, що вона на волі, тому його повчання торкнулися тільки безрозсудної моєї втечі з Сен-Лазара і побоювання, як би замість того, щоб скористатись уроками розсудливості, викладеними мені там, я не ступив знову на шлях розпусти. Він повідомив мене, як, вирушивши відвідати мене у в’язниці наступного дня після моєї втечі, він уражений був як громом, дізнавшись, яким чином я вийшов звідти; як він розмовляв про це з настоятелем; як добрий отець усе ще не міг оклигати від жаху; як усе ж таки він приховав великодушно від начальника поліції обставини мого зникнення і постарався, щоб смерть охоронця не стала відомою в місті; отже, за його словами, все складалося для мене благополучно; але, якщо в мені залишилася хоч щонайменша крихта розсудливості, я маю скористатися дарунком неба, адже справа повернула на добре; я маю передусім написати батькові й відновити добрі з ним стосунки; і, коли я послухаюсь хоч раз його порад, він вважає, що мені слід покинути Париж і повернутися в свою сім’ю.

Я вислухав його промову до кінця. Багато що в ній заспокоїло мене. По-перше, я був утішений, що можу нічого не побоюватися з боку Сен-Лазара. Паризькі вулиці ставали для мене вільною країною. По-друге, я радів, що Тіберж нічого не знає про звільнення Манон і про її повернення до мене. Я помітив навіть, що він уникає говорити про неї, явно гадаючи, що вона менше займає моє серце, якщо я такий спокійний відносно неї. Я вирішив якщо не повернутися в сім’ю, то в усякому разі написати батькові, як мені радив Тіберж, і засвідчити йому, що я готовий виконати свій обов’язок і підкоритися його волі. Я сподівався випросити у нього грошей під приводом занять в Академії, бо мені важко було б його переконати, що я налаштований повернутися в духовний стан; та, по суті, я був зовсім не такий далекий від того, що збирався обіцяти йому. Навпаки, мені навіть світило знайти собі заняття достойне й розумне, аби воно не перешкоджало моїй любові. Я розраховував жити з моєю коханою і в той же час займатися в Академії. Це було цілком сумісно. Я настільки був заспокоєний усіма цими думками, що обіцяв Тібержу того ж дня відіслати лист батьку. І, розлучившись із ним, я дійсно зайшов до поштової контори і написав такого ніжного й покірливого листа, що, перечитуючи його, тішив себе сподіванням, що хоч трохи пом’якшу батьківське серце.

Хоча, розлучаючись із Тібержем, я був уже в змозі найняти і оплатити візника, я зробив собі приємність гордо пройтися пішки до пана де Т***. Мені хотілося насолодитися свободою, впевненість у якій вселив у мене мій друг, розсіявши всі мої побоювання. Але раптом мені спало на думку, що його заспокоєння стосувалося тільки в’язниці Сен-Лазара, а наді мною ж тяжіло ще й викрадення з притулку, не беручи до уваги смерті Леско, в якій я був замішаний щонайменше як свідок. Міркування це так мене налякало, що я сховався в першу ж алею і звідти гукнув карету. Я попрямував просто до пана де Т***, який посміявся над моїми побоюваннями. Вони й мені самому видалися смішними, коли він повідомив, що ні відносно притулку, ні відносно Леско мені нічого боятися. Він розповів, що, побоюючись, як би не запідозрили його участі у викраденні Манон, він на ранок вирушив у притулок і висловив бажання її бачити, прикинувшись, ніби нічого не знає про те, що сталося; там аж ніяк не підозрювали ні його, ні мене, а навпаки, поквапилися розповісти йому цю новину як дивну подію, дивуючись, що така красуня, як Манон, вирішила тікати зі служителем; пан де Т*** обмежився сухим зауваженням, що ні з чого не дивується і що заради свободи можна піти на все. Він вів далі свою розповідь: звідти він попрямував до Леско, сподіваючись застати мене і мою чарівну кохану; проте хазяїн будинку, каретник, заявив, що не бачив ні її, ні мене, але немає нічого дивного, що ми не з’являлись у Леско, тому що до нас, поза сумнівом, дійшла звістка про його вбивство, що сталося приблизно в той же час. Він не відмовився повідомити й те, що знав про причину та обставини його смерті. За дві години перед тим один із гвардійців, приятелів Леско, зайшов до нього і запропонував зіграти в карти. Леско так швидко обібрав його, що не минуло й години, як той виявився без ста екю, тобто з порожньою кишенею.