Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Наступного ранку ми повернулися в притулок. Я мав при собі для Манон білизну, панчохи й інше, а поверх півкаптана надів сюртук, досить широкий, щоб приховати вміст моїх кишень. Ми пробули в її камері не більше хвилини. Пан де Т*** залишив їй один зі своїх камзолів; я дав їй свій півкафтан, мені самому було досить сюртука. Усе виявилося в наявності в її костюмі за винятком панталонів, які я, на лихо, забув.

Помилка наша відносно такого необхідного предмета, звичайно тільки розсмішила б нас, якби скрутне становище, в якому ми опинилися, було менш серйозним. Я був у відчаї, що така дрібниця може нас затримати. І тут я вирішив вийти самому без панталонів, надавши їх моїй подрузі. Сюртук у мене був довгий, і за допомогою кількох шпильок я набув досить пристойного вигляду, аби пройти через ворота.

Залишок дня мені здався нестерпно довгим. Нарешті ніч настала, і ми під’їхали в кареті до притулку, зупинившись трохи віддалік од воріт. Нам недовго довелося чекати появи Манон з її проводжатим. Дверці були відчинені, і обоє вони зараз же сіли в карету. Я прийняв у обійми мою дорогу кохану; вона тремтіла як лист. Кучер запитав мене, куди їхати. «Їдь на край світу, – вигукнув я, – і вези куди-небудь, де мене ніхто не розлучить із Манон».

Порив, який я не в змозі був стримати, трохи не накликав на мене нові прикрощі. Кучер замислився над моїми словами і, коли я назвав йому вулицю, куди ми мали їхати, він оголосив, що боїться, аби не втягнули його в кепську історію, що він здогадався, що красивий хлопчина, іменований Манон, – дівиця, викрадена мною з притулку, і що він зовсім не налаштований потрапити через мене в біду.

Педантичність цього негідника пояснювалася просто бажанням зірвати зайве за карету. Ми перебували ще занадто близько від притулку, щоб вступати з ним у суперечку. «Мовчи лише, – сказав я йому, – і заробиш золотий». Після цього він охоче допоміг би мені хоч і спалити увесь притулок.

Ми під’їхали до будинку, де проживав Леско. Оскільки було вже пізно, пан де Т*** покинув нас по дорозі, обіцяючи відвідати наступного дня. Приютський служитель залишився з нами.

Я так тісно стискував Манон у своїх обіймах, що ми займали тільки одне місце в кареті. Вона плакала від радості, і я відчував, як сльози її течуть по моєму обличчю.

Але коли ми виходили з карети біля будинку Леско, у мене з кучером виникло нове непорозуміння, наслідки якого виявилися фатальними. Я розкаювався в своїй обіцянці дати йому золотий не лише тому, що подарунок був надмірний, але і з іншої, вагомішої підстави: мені нічим було розплатитись. Я послав за Леско. Коли він з’явивсь, я шепнув йому на вухо, в якому я перебуваю утрудненні. Будучи вдачі грубої й не маючи звички церемонитися з візниками, він заявив, що це просто знущання. «Золотий? – заволав він. – Двадцять палиць цьому негідникові!» [118] 20 ліврів складали за часів Прево золотий луїдор; Леско погрожує візнику двадцятьма ударами палиці, що відповідає кількості заборгованих йому ліврів/франків, які складають луїдор. Марно я заспокоював його, зауважуючи, що він нас погубить. Він вирвав у мене тростину з явним наміром побити кучера. Той не раз, видно, відчував на собі руку гвардійця або мушкетера і на смерть переляканий, дременув, кричачи, що я його обдурив, але що він мені ще покаже. Марно я кликав його зупинитися. Втеча його мене вкрай стривожила: я анітрохи не сумнівався, що він донесе в поліцію. «Ви губите мене, – сказав я Леско, – у вас я не буду в безпеці, нам потрібно негайно зникнути». Я подав руку Манон, запрошуючи її йти, і ми поспішно покинули небезпечну вулицю. Леско рушив за нами.

Дивні й несповідимі шляхи провидіння. Не пройшли ми і п’яти-шести хвилин, як якийсь зустрічний, обличчя якого я не розгледів, упізнав Леско. Поза сумнівом, він нишпорив біля його будинку зі злощасними намірами, які й виконав. «Ага, ось і Леско, – крикнув він і вистрілив у нього з пістолета, – йому доведеться повечеряти сьогодні з ангелами». У ту ж мить він сховався. Леско впав без усяких ознак життя. Я квапив Манон бігти, бо допомога наша була марна для трупа, а я побоювався, що нас затримає нічний дозор, який ось-ось міг з’явитись. Я кинувся з нею і зі слугою в перший бічний провулок; Манон така була засмучена, що ледве трималася на ногах. Нарешті на розі провулка я побачив візника. Ми стрибнули в карету, але, коли кучер запитав, куди їхати, я не знав, що йому відповісти. У мене не було ні надійного притулку, ні вірного друга, до якого я наважився б звернутись; я був без грошей, із яким-небудь напівпістолем у кишені.