Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Нарешті, тільки після двох годин дня я отримала відразу два листи: одного від дочки, іншого від настоятельки ***ського монастиря. У листі дочки йшлося тільки, що вона хотіла, аби я не чинила опору її наміру стати черницею, і що тому не наважувалася зі мною про це заговорити. Далі вона дуже вибачалася, що без моєї згоди прийняла це рішення, яке я, напевно, могла б лише схвалити, якби знала про причини його, але про це вона просила не розпитувати її.

Настоятелька повідомляла, що, оскільки молода дівчина приїхала сама, вона спочатку відмовилася прийняти її. Але, розпитавши незнайомку і дізнавшись, хто вона, вирішила, що зробить мені послугу, якщо передусім надасть моїй дочці притулок, аби не змусити її їхати ще кудись, на що та, мабуть, твердо зважилася. Пропонуючи, певна річ, повернути мені дочку, якщо я зажадаю її повернення, настоятелька, як це і слід її сану, радить мені не перешкоджати наміру, який вона називає безповоротним. Вона пише також, що не сповістила мене про цю подію раніше, бо їй коштувало великих зусиль змусити мою дочку написати мені: та хотіла, щоб ніхто не знав, куди вона поїхала. Яка це жорстока річ – безрозсудність дітей!

Я відразу ж вирушила до монастиря. Переговоривши з настоятелькою, я сказала, що хочу бачити свою дочку; бідолашна прийшла дуже неохоче й уся тремтіла. Я говорила з нею і у присутності черниць, і наодинці. Вона ввесь час обливалася слізьми, і єдине, чого я від неї добилася, це те, що вона може бути щаслива тільки в монастирі. Мені довелося дозволити їй залишитися там, але ще не послушницею, як вона хотіла. Боюся, що смерть пані де Турвель і пана де Вальмона занадто схвилювала її юну душу. Хоч як шаную я чернече покликання, мені все ж таки було б тяжко й навіть страшно бачити, як моя дочка приймає схиму. Мені здається, що у нас і без того досить обов’язків, і немає чого накладати на себе нові, не кажучи вже про те, що в такому юному віці ми не можемо знати, що нам більше підходить.

Стурбованість моя ще посилюється через майбутнє повернення пана де Жеркура. Невже такий вигідний шлюб мусить розладнатися? Як же нам забезпечувати щастя дітей, якщо недостатньо бажати цього і докладати всіх своїх зусиль? Ви зробили б мені величезну послугу, коли б написали, як ви вчинили на моєму місці. Я ж ні на чому не можу зупинитися: найстрашніше – вирішувати долю інших, і в цьому разі я однаково боюся виявити як суворість судді, так і слабкість матері.

Безупинно докоряю собі за те, що збільшую ваші прикрості, дошкуляючи вам своїми. Але я знаю ваше серце: найбільша для вас утіха – та, яку ви можете дати іншим.

Прощавайте, мій дорогий і достойний друже; з нетерпінням чекаю вашої відповіді на обидва мої питання.

Париж, 13 грудня 17…

Після того, що мені стало відомо від вас, добродію, мені залишається тільки плакати і мовчати. Коли дізнаєшся про такі мерзенності, жалкуєш, що ще живеш на білому світі. Соромно бути жінкою, коли бачиш, що є жінка, здатна на таку розпусту.

Що стосується особисто мене, добродію, то я охоче погоджуюся справляти мовчанку й забути все, що може нагадати ці сумні події та призвести до будь-яких їх наслідків. Я хотіла б навіть, аби вони не завдали вам ніяких прикрощів, окрім тих, що нерозривно пов’язані з сумною перевагою, яку ви дістали над моїм племінником. Незважаючи на те, що я змушена визнати всю його неправоту, я відчуваю, що ніколи не втішуся в тому, що втратила його. Але моє невичерпне горе – це єдиний докір, який я дозволю собі по відношенню до вас. Наскільки великий – визначити може ваше серце.

Дозвольте мені, з уваги до мого похилого віку, висловити одне судження, якого зазвичай не роблять люди у ваші роки: якби ми розуміли, в чому істинне наше щастя, ми ніколи не шукали б його за межами, встановленими законами Божими і людськими. Можете не сумніватися в тому, що я охоче і сумлінно збережу довірені мені папери. Але я прошу вас надати мені право не передавати їх нікому і навіть не повертати вам, – хіба що це стало б необхідним для вашого виправдання. Смію сподіватися, що ви не відмовите в цьому проханні, бо вам тепер зрозуміло, як частенько розкаюєшся в тому, що удався навіть до найсправедливішої помсти.

Прохання мої цим не обмежуються, бо я впевнена у вашій великодушності й чутливості: було б цілком достойним їх, якби ви передали мені також листи мадемуазель де Воланж, які, мабуть, зберігаються у вас і які тепер, без сумніву, вам уже не потрібні. Я знаю, що ця молода особа дуже перед вами винна, але я не гадаю, щоб ви мали намір карати її за це; і хоч би з поваги до самого себе ви не зганьбите істоту, яку так любили. Тому мені немає необхідності додавати, що увагу, якої не заслуговує дочка, слід виявляти матері, жінці дуже поважній, перед якою ви далеко не безгрішні; бо врешті-решт, хоч скільки не обманювати себе так званою тонкістю почуттів, той, хто першим намагається спокусити серце ще безневинне і недосвідчене, тим самим стає першим винуватцем його псування і все своє життя несе відповідальність за подальші його помилки та гріхи.