Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Хай там як, але вона несподівано відкинула завісу свого ліжка і вигукнула: «Як, що ви кажете? Пан де Вальмон помер?». Я сподівалася переконати її, що вона помилилась, і спершу почала її запевняти, що вона недочула. Але вона аж ніяк не дала себе умовити і зажадала у лікаря, щоб він повторив свою жорстоку розповідь. А коли я знову спробувала переконати її в протилежному, вона покликала мене до себе ближче і тихенько сказала: «Навіщо ви намагаєтеся мене обдурити? Хіба і без того він не був для мене мертвий?». Довелося поступитись.

Наш нещасний друг слухала спершу досить спокійно, але незабаром перебила оповідача. «Досить, я вже достатньо знаю», – сказала вона, відразу ж зажадала, щоб завісу знову засунули, а коли лікар захотів, урешті, зайнятися своєю справою й оглянути її, не дозволила йому підійти. Тільки-но він пішов, вона так само відіслала доглядальницю і покоївку і, коли ми залишились удвох, попросила мене допомогти їй стати на коліна в ліжку і підтримати її в такому положенні. Деякий час вона мовчки стояла навколішки, обличчя її нічого не виражало, по ньому тільки безперервно струмували сльози. Потім, склавши руки і піднісши їх до неба, вона слабким, але проникливим голосом заговорила: «Господи всемогутній, я підкоряюся суду твоєму, але пробач Вальмону. Нехай нещастя мої, які я, – каюся – заслужила, не поставляться йому в провину, і я віддам тобі хвалу за твоє милосердя».

Я дозволила собі, дорогий і достойний друже мій, зупинитися на всіх цих подробицях, які, – прекрасно розумію – мають загострити і посилити вашу скорботу. Роблю це, оскільки не сумніваюся, що молитва пані де Турвель принесе душі вашій велику втіху.

Вимовивши ці кілька слів, вона знову впала в мої обійми, і ледве я встигла укласти її в ліжко, як її охопив напад слабості, що тривав досить довго, проте піддався звичайним засобам. Тільки-но хвора прийшла до тями, вона попросила мене послати за отцем Ансельмом і додала: «Зараз це єдиний лікар, який мені потрібен. Я відчуваю, що скоро настане кінець моїм мукам». Вона скаржилася на тяжкість у грудях і ледве говорила.

Через якийсь час вона звеліла покоївці передати мені скриньку, яку я вам посилаю; при цьому вона сказала, що там її особисті папери, і просила мене відправити їх вам негайно ж після її смерті. [82] У цій скриньці були всі листи, що висвітлювали її стосунки з паном де Вальмоном. Потім, наскільки це було для неї можливо, вона з великим хвилюванням заговорила про вас і про вашу прихильність до неї.

Близько четвертої години прибув отець Ансельм і майже цілу годину залишався з нею наодинці. Коли ми ввійшли, обличчя хворої було ясним і спокійним, але неважко було помітити, що отець Ансельм багато плакав. Він залишився, щоб узяти участь у здійсненні останніх церковних обрядів. Видовище це, завжди таке урочисте і скорботне, ставало ще урочистішим і печальнішим завдяки контрасту між спокійною покірністю хворої та глибокою скорботою її поважного духівника, що обливався слізьми біля неї. Всі були вкрай зворушені – жодної сльози не пролила тільки та, кого всі оплакували.

Решта дня минула у звичайних для такого випадку молитвах, які уривалися лише частими нападами слабості у хворої. Нарешті, години до одинадцятої вечора мені здалося, що їй стало ще важче і що вона сильніше страждає. Я простягла руку, щоб торкнутися її руки. У неї ще вистачило сили взяти її й покласти собі на серці. Я не відчула, як воно б’ється, і, дійсно, в цю саму мить нашого нещасного друга не стало.

Чи пам’ятаєте ви, дорогий друже мій, що під час останнього вашого приїзду в Париж – менше року тому – ми з вами розмовляли про деяких осіб, щастя яких уявлялося нам більш-менш міцним, і з особливим задоволенням згадували про цю саму жінку, чиї поневіряння й чию смерть зараз оплакуємо. Стільки доброчесностей, стільки похвальних якостей, стільки чарівності! Лагідний і легкий характер, коханий чоловік, який обожнює її, товариство, яке їй подобалось і окрасою якого вона була, красива зовнішність, молодість, багатство – і поєднання стількох переваг пішло прахом тільки через необережність! О провидіння! Ми, без сумніву, маємо шанувати твої приречення, але які вони часом нам незрозумілі! Втім, замовкаю: боюся збільшити вашу скорботу, віддаючись своїй.

Покидаю вас, щоб вирушити до своєї дочки, – вона трохи нездорова. Дізнавшись від мене нині вранці про таку раптову смерть двох знайомих їй осіб, вона відчула себе зле, і я уклала її в ліжко. Сподіваюся, втім, що це легке нездужання не матиме наслідків. У такому юному віці немає ще звички до нещасть, і внаслідок цього враження від них сильніше і різкіше. Така гостра чутливість – звичайно, похвальна якість, але як навчає нас побоюватись її все, що ми щодня бачимо! Прощавайте, мій дорогий і гідний друже.