Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Я перебував у особняку пана віконта і саме чекав його повернення, коли його привезли додому. Можете уявити собі мій жах, коли я побачив, як вашого племінника, залитого кров’ю, несуть двоє його слуг. Він отримав дві глибокі рани шпагою і був вже дуже слабий. Пан Дансені перебував тут же, і до того ж плакав. Ах, звичайно, йому випадає плакати, але чи не пізно проливати сльози, коли вже здійснене непоправне зло?

Щодо мене, то я не міг опанувати себе, і хоча я й незначна особа, але висловив йому все, що з цього приводу думаю. Але ось тут пан віконт і виявив істинну велич душі. Він звелів мені замовкнути, взяв за руку того, хто став його вбивцею, назвав його своїм другом, поцілував його при всіх і сказав: «Наказую вам ставитися до цього пана з усією пошаною, на яку заслуговує благородна і доблесна людина». До того ж він звелів передати йому в моїй присутності об’ємисту пачку паперів, зміст яких мені невідомий, але яким, наскільки я знаю, він надавав величезне значення. Потім він побажав, щоб їх на хвилину залишили самих. Тим часом я негайно ж звелів послати по допомогу, як духовну, так і мирську. Але, на жаль, стан його виявився фатальним. Не минуло й півгодини, як пан віконт знепритомнів. Над ним устигли тільки зробити соборування, та ледве обряд закінчився, як він сконав.

Боже праведний! Коли при його народженні я прийняв на руки цю дорогоцінну опору такого славного дому, чи міг я передбачати, що він помре на моїх руках, і мені доведеться оплакувати його смерть? Таку передчасну і злощасну? Сльози мимоволі ллються з моїх очей. Прошу у вас пробачення, добродійко, за те, що наважуюся змішувати таким чином моє горе з вашим.

Але в будь-якому стані люди мають серце і почуття, і я був би дуже невдячним, якби не оплакував усе життя пана, що виявляв до мене таку доброту і таку довіру.

Завтра після винесення я все опечатаю, і в цьому відношенні ви можете на мене цілком покластися. Вам відомо, добродійко, що сумна ця подія робить ваш заповіт недійсним і надає вам вільний вибір спадкоємця. Якщо я зможу бути вам корисним, прошу вас повідомити мені ваші розпорядження: я докладу всіх своїх зусиль, щоб виконати їх якнайточніше.

Залишаюся з якнайглибшою повагою вашим покірним… та ін.

Бертран.

Париж, 7 грудня 17…

Я щойно отримала вашого листа, дорогий пане Бертране, і дізналася з нього про жахливу подію, злощасною жертвою якої став мій племінник. Так, звичайно, у мене будуть для вас розпорядження, і тільки вони змусять мене зайнятися чимось іншим, окрім моєї смертельної скорботи.

Надіслана вами записка пана Дансені є найпереконливішим доказом, що призвідник дуелі – він, і я хочу, щоб ви негайно подали від мого імені скаргу. Прощаючи своєму ворогові, своєму вбивці, мій племінник міг піддатися природженій своїй великодушності; але я мушу домагатися помсти і за його смерть, і взагалі в ім’я людинолюбства та релігії. Ніякий закон, спрямований проти цього пережитку варварства, що оскверняє наші звичаї, не був би надмірно суворий, а я не думаю, щоб у такому випадку нам приписувалося пробачення образ. Тому я розраховую, що ви займетеся цією справою з усім завзяттям і з усією енергією, що, як я знаю, вам такі властиві.

Передусім вам належить побачитися з паном президентом *** і переговорити з ним від мого імені. Сама я йому не пишу, бо хочу цілком зануритися в тугу. Ви попросите в нього за мене вибачення і познайомите його з цим листом.

Прощавайте, дорогий Бертране, хвалю вас і дякую вам за добрі почуття і залишаюся відданою вам до кінця життя.

Із замку ***, 8 грудня 17…

Я знаю, мій дорогий і достойний друже, що ви вже оповіщені про втрату, що спіткала вас. Я знала, як ніжно ви любили пана де Вальмона, і з усією щирістю поділяю ваше горе. І мені вкрай тяжко, що до нинішніх ваших прикрощів я мушу додати нові. Але, на жаль, і за нашим нещасним другом вам залишається тільки проливати сльози. Ми втратили її вчора об одинадцятій годині вечора. З волі лихої долі, що невпинно переслідувала її та немов глузувала з усіх людських обережностей, короткого проміжку часу, на який вона пережила пана де Вальмона, виявилося достатнім для того, щоб вона дізналася про його смерть і, за власним її висловом, полягла під тягарем своїх нещасть лише після того, як міра їх переповнилася.

Дійсно, як ви знаєте, вона вже більше двох діб перебувала в непритомності. Ще вчора, коли з’явився лікар, і ми разом підійшли до її ліжка, вона не впізнала ні мене, ні його, і ми не могли добитися від неї ні єдиного слова, ані найменшого знаку. Так от, ледве ми відійшли до каміна, і тільки-но лікар повідомив мені сумну новину про смерть пана де Вальмона, ця нещасна жінка прийшла до тями, чи то тому, що цю зміну виробила у ній сама природа, чи тому, що її викликало постійне повторення двох слів «пан де Вальмон» і «смерть», які могли повернути хвору до єдиних думок, що займали її так довго.