Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Посилаю вам нічний бюлетень, щойно мною отриманий, – як ви побачите, він аж ніяк не втішливий. Я потурбуюся, щоб і вам їх акуратно надсилали.

Прощавайте, достойний мій друже, поспішаю до хворої. Моя дочка, яка, на щастя, майже зовсім видужала, засвідчує вам свою повагу.

Париж, 29 листопада 17…

О, ви, кохана моя! О ти, обожнювана! О ти, що поклала початок моєму щастю! О ти, що зробила його повним! Чутливий друже, ніжна коханко, чому спогад про печаль твою бентежить чарівність, яку я відчуваю? Ах, люба моя, заспокойтеся, це запитує друг. О подруго, будь щаслива, це благання закоханого.

У чому можете ви докорити собі? Повірте мені, надмірна чутливість змушує вас помилятися. Жаль, який вона у вас викликає, гріхи, в яких мене звинувачують, – однаково примарні, і серце моє говорить мені, що між нами обома єдиним спокусником була любов. Не бійся ж віддатися віднині почуттю, яке ти вселила, не бійся, якщо тебе прониже наскрізь полум’я, яке ти сама запалила. Як, лише тому, що серця наші прозріли пізно, вони стали менш чистими? Звичайно, ні. Навпаки, лише зваблювання, що діє завжди обдумано, може розмірити свою ходу, розраховувати засоби та завчасно передбачати події. Але істинна любов не допускає таких розмірковувань і роздумів. Вона відволікає нас від думок почуттями, влада її найсильніша, коли вона неусвідомлена, і в мороці, в безмовності вона обвиває нас узами, яких і не помічаєш і не можеш розірвати.

Так от навіть учора, незважаючи на хвилювання від думки про ваше повернення, незважаючи на безмежну радість, яку я відчув, побачивши вас, я все ж гадав, що мене закликає і вабить спокійна дружба, або, вірніше, цілком віддавшись солодким відчуттям свого серця, я дуже мало піклувався про те, щоб розбиратися в їх причинах і витоках. І так само, як я, ти, ніжна моя подруго, відчувала, не усвідомлюючи їх, ті владні чари, які наповнювали наші душі враженнями солодкої ніжності, і обоє ми усвідомили, що любимо, лише тоді, коли опритомніли від сп’яніння, якого завдав нам бог любові.

Але саме це виправдовує нас, замість того щоб засуджувати. Ні, ти не зрадила дружбу, і я теж не зловжив твоєю довірою. Щоправда, обоє ми не знали про свої почуття, але цю мрію ми лише відчували, а зовсім не створювали самі. Ах, не нарікаймо на неї, думаймо лише про щастя, яке вона нам дає. І, не затьмарюючи його несправедливими докорами, постараймося лише збільшити його чарами взаємної довіри та впевненості одне в одному. О подруго, як леліє серце моє цю надію! Так, віднині, вільна від усілякого страху та всю себе присвятивши любові, ти поділиш мої бажання, мої захоплення, несамовитість моїх почуттів, сп’яніння душі, і кожна мить наших блаженних днів позначена буде новою насолодою. Прощавай, о ти, обожнювана! Я побачу тебе сьогодні ввечері, але чи будеш ти сама? Не смію сподіватися на це. Ах, ти не можеш хотіти цього так сильно, як я!

Париж, 1 грудня 17…

Майже ввесь учорашній день я не втрачала надії, мій достойний друже, повідомити вам уранці більш утішливі відомості про здоров’я нашої дорогої хворої. Але з учорашнього вечора надію втрачено, і в мене немає нічого, окрім жалю про це. Обставина, на перший погляд, цілком безневинна, але дуже жорстока за своїми наслідками, привела хвору в стан щонайменше такий же тяжкий, як і раніше, якщо не ще гірший. Я нічого не зрозуміла б у цій раптовій зміні, якби вчора не отримала повного зізнання від нашого нещасного друга. Оскільки вона не приховала від мене, що ви теж обізнані з усіма її нещастями, я можу без ніяковості говорити про її сумне становище.

Коли учора вранці я приїхала в монастир, мені сказали, що хвора спить уже більше трьох годин, і сон її був такий глибокий і спокійний, що на мить я навіть злякалася: чи не летаргія це? Через деякий час вона прокинулась і сама відхилила завіси ліжка. Вона оглянула нас усіх із якимось здивуванням, а оскільки я підвелася, щоб наблизитися до неї, вона впізнала мене, назвала по імені й попросила підійти ближче. Не встигла я задати їй яке-небудь питання, як вона перша запитала, де вона перебуває, що ми всі тут робимо і чому вона не вдома. Спершу я подумала, що це нове марення, тільки тихіше, але відразу ж помітила, що вона чудово розуміє мої відповіді. І дійсно, до неї повернувся розум, хоча й не пам’ять.

Вона дуже докладно розпитала мене про все, що з нею відбувалося, відколи вона в монастирі, але як вона туди потрапила, вона не пам’ятала. Я відповіла їй на все абсолютно точно, не згадуючи лише про те, що могло б її занадто налякати. Коли ж я у свою чергу запитала про її самопочуття, вона відповіла, що в цей момент ніяких страждань не відчуває, але що дуже мучилась уві сні й почувається втомленою. Я почала умовляти її бути спокійнішою та менше говорити, після чого відхилила завіси так, щоб можна було її бачити, і сіла біля самого ліжка. В цей час принесли бульйон, який вона випила і він видався їй смачним.